Читать «Метелик» онлайн - страница 184

Як тільки ми приходимо на подвір’я табору, нас оточують каторжани. Тут я знову зустрічаюся з П’єро Бовдуром, Жаном Сартру, Колондіні та іншими знайомими. Наглядач каже, що ми повинні йти до медпункту. І в супроводі двадцяти чоловік ми рушаємо через подвір’я. За кілька хвилин у медпункті переді мною й Матюретом з’являються сигарети, тютюн, кава з гарячим молоком, справжній шоколад. Кожен хоче щось нам дати. Фельдшер робить Клузйо укол камфори та адреналіну для підтримки серця.

— Фельдшере, віддай цьому чоловікові мої вітаміни, вони йому потрібні більше, ніж мені, — озивається худющий негр.

Такий вияв доброти нас дуже зворушує.

— Гроші потрібні? — питає П’єро з Бордо. — Поки тебе не відвезли на Руайяль, я встигну зібрати пожертвування.

— Ні, дякую, гроші я маю. Ти добре знаєш, що нас повезуть на Руайяль?

— Так, нам сказав бухгалтер. Усіх трьох. Я навіть гадаю, що вас покладуть до лікарні.

Фельдшер — корсіканський горянин. Згодом я добре з ним зазнайомлюсь і тоді розповім повну його історію, вона справді цікава. Дві години в медпункті минають дуже швидко. Нас добре нагодували й напоїли. Ситі й задоволені, ми вирушаємо на Руайяль. Клузйо весь час майже не розплющував очей, хіба лише тоді, коли я підходив і клав руку йому на чоло. Він зводив на мене вже померклі очі й казав:

— Метелику, любий, ми справжні друзі.

— Навіть більше — ми брати, — відповідав я.

Ми знову спускаємося вниз, але тепер у супроводі тільки одного наглядача. Ми з Матюретом ступаємо обабіч нош, на яких несуть Клузйо. Біля табірних воріт каторжани прощаються з нами й бажають нам удачі. Ми дякуємо. П’єр Бовдур чіпляє мені на шию торбу з тютюном, сигаретами, шоколадом і блашанками згущеного молока. В Матюрета на шиї теж така торба. Він навіть не знає, хто її почепив. До причалу нас проводжає і фельдшер Фернандес. Він дає кожному картку до лікарні на острові Руайяль. Ось і човен. На ньому шестеро веслярів і двоє наглядачів з карабінами — один на носі й один біля стерна. Серед веслярів я бачу Шапара. Відчалюємо. Тільки-но весла занурюються у воду, Шапар питає мене:

— В тебе все гаразд, Метелику? Ти отримував кокосові горіхи?

— Ні, чотири останніх місяці не отримував.

— Я знаю. Нам не пощастило. Той бідолаха Добре тримався. Він знав тільки мене, але не виказав.

— Що з ним?

— Помер.

— Та що ти кажеш?! Від чого?

— Здається, як вірити одному санітарові, йому розбили ногами печінку…

Виходимо на причал Руайялю — найголовнішого з трьох островів. Годинник на булочній показує третю. Пополудневе сонце дуже гаряче, воно засліплює очі й пече немилосердно. Наглядач просить прислати двох санітарів. Двоє кремезних, одягнених у біле каторжан піднімають, мов пір’їну, ноші з Клузйо, і ми з Матюретом ідемо слідом за ними. Наглядач з паперами в руці ступає позаду.

Дорога, завширшки з чотири метри, встелена рінню. Іти нею важко. На щастя, санітари час від часу зупиняються й чекають, поки ми їх наздоженемо. Тоді я сідаю на ручку нош біля Клузйо і погладжую йому чоло. Він щоразу розплющує очі, всміхається мені й каже:

— Метелику, мій любий!..