Читать «Метелик» онлайн - страница 183

— Шарр’єр, сьогодні, двадцять шостого червня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, термін вашого ув’язнення скінчився. Ідіть з нами.

Я виходжу. На подвір'ї яскраве сонце засліплює мені очі. Я відчуваю слабкість. Ноги підкошуються, перед очима миготять чорні плями. А я ж пройшов тільки п’ятдесят метрів, тридцять з них — на осонні.

Коли приходжу до будиночка з написом «Адміністрація», бачу Матюрета й Клузйо. Матюрет — справжній скелет, щоки й очі позападали. Клузйо лежить на ношах. Він мертвотно блідий, і від нього вже відгонить мерцем. Я думаю: «Вигляд у моїх друзів не дуже гарний. Невже і я в такому самому стані?» Мені страшенно хочеться подивитись на себе в дзеркало.

— Ну як, усе гаразд? — питаю я.

Вони не відповідають. Я питаю ще раз:

— Усе гаразд?

— Гаразд, — шепоче Матюрет.

Я хочу сказати їм, що термін нашого ув’язнення скінчився і ми маємо право розмовляти. А натомість тільки цілую в щоку Клузйо. Він дивиться на мене блискучими очима й усміхається.

— Прощавай, Метелику, — каже він.

— Ні, тільки не це!

— Мені кінець!

За кілька днів Клузйо помре у лікарні на острові Руайяль. Йому тридцять два роки, його засудили на двадцять років за крадіжку велосипеда, якого насправді він не крав.

Та ось приходить комендант.

— Заведіть їх до мого кабінету. Матюрет і Клузйо добре поводились, і я так і вкажу на ваших карточках. «Поведінка добра». А ви, Шарр’єр, зробили серйозне порушення, тому я пишу те, що ви заслужили: «Поведінка погана».

— Даруйте, коменданте, яке ж я зробив порушення?

— Невже ви й справді не пам’ятаєте, що у вас знайшли сигарети й кокосовий горіх?

— Їй-богу, ні.

— Тоді скажіть, який режим у вас був останні чотири місяці?.

— Що ви маєте на увазі? їжу? Я їв завжди однаково — від першого дня до останнього!

— О, це вже занадто! А чим ви вчора вечеряли?

— Що мені дали. Як завжди. Хіба я знаю. Не пригадую. Мабуть, квасолю, а може, рис із салом чи ще якісь овочі.

— Отже, ви вечеряли щодня?

— Їй-богу! Невже ви думаєте, що я викидав їжу?

— Ні, я так не думаю. Що ж, я не напишу вам «Поведінка погана». Заведіть на нього нову картку. Я напишу вам «Поведінка добра», гаразд?

— Це справедливо. Я ж бо нічого такого не зробив.

На цих словах ми виходимо з кабінету.

Велика брама в’язниці відчиняється й випускає нас. У супроводі одного-однісінького наглядача ми рушаємо вниз дорогою, що веде до табору. Йдемо високо над пінистим морем, що вилискує сріблом. Навпроти видніє острів Руайяль із зеленими деревами й червоними дахами. Острів Дьябль суворий і дикий. Я прошу в наглядача дозволу кілька хвилин посидіти. Він дозволяє. Ми сідаємо — один праворуч, другий ліворуч від Клузйо — і, самі того не помічаючи, беремося за руки. Це рукостискання зігріває нас дивним теплом, і ми мовчки обіймаємося.

— Вставайте, хлопці, — каже наглядач. — Треба йти.

І ми повільно, дуже повільно спускаємося до табору: я з Матюретом, усе ще тримаючись за руки, попереду, а за нами двоє санітарів несуть на ношах нашого товариша. Він помирає.

Життя на основі Руайяль