Читать «Метелик» онлайн - страница 153

Він каже, що зробить усе можливе, аби за напад на наглядачів мені й Клузйо дали по п’ять років, а Матюретові — три.

— А що ви носите кличку Метелик, — каже він мені, — то повірте, я пообтинаю вам крильця, й ви більше нікуди не полетите.

Боюсь, що він має рацію.

До суду лишається трохи більше двох місяців. Я шкодую, що не сховав до своєї капсули один-два наконечники отруйних стріл. Ними, либонь, можна було б якось скористатися в дисциплінарному відділенні. Тепер я з дня на день ходжу краще. Франсуа Сьєрра вранці й увечері натирає мені ноги камфорною олією. Ці натирання дають мені велику душевну й фізичну полегкість. Як добре мати в житті друга!

Втеча принесла нам, як виявляється, незаперечний авторитет у каторжан. Я певен, що серед цих людей ми в цілковитій безпеці. Ніхто не зважиться вбити нас, щоб пограбувати. В разі чого, винні, звісно, заплатили б життям. Усі без винятку ставляться до нас шанобливо й навіть трохи захоплюються нами. Ми наважились оглушити наглядачів, і тепер нас мають за людей, ладних піти на все. Дуже приємно почуватись у безпеці.

З дня на день я ходжу все довше й довше. Сьєрра залишає в нас пляшку з камфорною олією, і друзі натирають мені не тільки ступні, а й м’язи на литках та стегнах, які за останні тижні, коли я не вставав, дуже ослабли.

Тюремник на мурашнику

Є в нашій залі двоє мовчазних чоловіків, які ні з ким не розмовляють. Завжди тримаючись один біля одного, вони перешіптуються МІЖ собою так ТЦ?0, що ніхто нічого не може почути. Якось я пропоную одному з них американську сигарету з коробки, яку мені приніс Сьєрра. Він дякує мені, а потім каже:

— Франсуа Сьєрра — твій друг?

— Так, він мій найкращий друг.

— Може, якщо якогось дня все піде погано, ми передамо тобі через нього свою спадщину.

— Яку спадщину?

— Ми, мій друг і я, вирішили, якщо нас засудять до гільйотини, передати тобі свою капсулу, хай вона згодиться тобі під час нової втечі. Тож ми вручимо її Сьєрра, а він уже дасть її тобі.

— Ви гадаєте, що вас засудять до страти?

— Майже певні цього, у нас мало шансів уникнути смерті.

— Якщо ви так серйозно провинилися, що вас засудять до страти, то чому ж вас тримають у спільній залі?

— Гадаю, вони бояться, що ми накладемо на себе руки, коли будемо самі в камері.

— О, так, можливо. А що ви вчинили?

— Ми дали загризти м’ясоїдним мурахам одного тюремника. Я розповідаю тобі про це, бо, на жаль, вони мають незаперечні факти. Нас заскочили на гарячому.

— Де це сталося?

— На «Сорок другому кілометрі», в таборі смертників, що за бухтою Спаруїн.

До нас підійшов його товариш, уродженець Тулузи. Я пропоную йому американську сигарету. Він сідає біля свого друга, навпроти мене.

— Ми ні в кого не запитували, що про нас думають, — каже він, — але було б цікаво знати, якої думки ти про нас?

— Що я можу сказати тобі, нічого не знаючи, правильно чи неправильно ти вчинив, віддавши людину, навіть якщо це був тюремник-араб, з’їсти живцем мурахам? Аби я міг висловити свою думку, мені треба знати всю справу від А до Я.

— Зараз я тобі її розповім, — каже тулузець. — «Сорок другий кілометр» — це лісовий табір, розташований за сорок два кілометри від Сен-Лорана. Там кожен каторжанин має нарубати складометр дров з твердої деревини. Щовечора ти мусиш стовбичити в джунглях біля дров, які ти нарубав і добре склав. Наглядачі й тюремник-араб приходять перевіряти, чи ти виконав своє завдання. Прийнявши роботу, вони роблять на кожному складометрі червоні, зелені та жовті позначки — залежно від днів. Вони приймають роботу тільки тоді, коли кожна головешка — з твердої породи дерев. Щоб краще впоратися зі своїм завданням, ми утворювали бригади з двох чоловік. Одначе часто нам не вдавалося виконувати норму. Тоді ввечері нас кидали без їжі до карцеру, а вранці, знову ж таки без їжі, відправляли на роботу, примушуючи довиконати вчорашню норму й виконувати сьогоднішню. Одне слово, ми мали поздихати, мов собаки. Що довше це тривало, то дужче ми слабли, й дедалі менше серед нас могли виконати свою роботу. До того ж нам дали спеціального охоронця, який був не наглядачем, а тюремником-арабом. Він ходив з нами на лісорозробку, зручно всідався, клав гарапника собі між коліна й заходжувався нас ображати. Він їв, плямкаючи губами, щоб збудити в нас апетит. Коротше кажучи, наші муки тривали. Ми мали дві капсули, в яких кожен з нас зберігав по три тисячі франків, — їх ми хотіли використати для втечі. Одного дня ми вирішили підкупити тюремника. Ми потрапили в дуже скрутне становище. На щастя, він гадав, що ми маємо тільки одну капсулу. Він поставив нам просту умову: за п’ятдесят франків дозволятиме нам красти зі складометра, прийнятого напередодні, головешки, на яких не було позначок фарбою, й складати їх у свій сьогоднішній складометр. Таким чином, то по п’ятдесят, то по сто він витяг з нас майте дві тисячі франків. Коли ми вклалися в денну норму, в нас тюремника забрали. І тоді, сподіваючись, що тюремник не донесе на нас, бо він висотав з нас стільки грошей, ми шукали в джунглях уже прийняті складометри й пророблювали ту саму операцію, що й з тюремником. Одного дня тюремник нишком підкрався слідком за нами і став стежити, чи ми не крадемо головешки. Потім він вигулькнув перед нами: