Читать «Метелик» онлайн - страница 151

— Ось вам фельдшер, — каже наглядач.

— Що з тобою, Метелику?

— Я хворий і хочу лягти в лікарню.

— Я спробую покласти тебе туди, але після того, що ти там учинив, навряд чи пощастить зробити це. Те саме можна сказати й про Клузйо.

Він розтирає мені ноги, змащує їх маззю, оглядає гіпс на нозі Клузйо і йде від нас. Ми ні про що не поговорили, бо біля нас стовбичив наглядач, але в очах Франсуа було стільки тепла, що мене це дуже зворушило.

— Ні, я нічого не можу вдіяти, — сказав він наступного дня, знову розтираючи мені ноги. — Хочеш, я переведу тебе до загальної камери? І щоб на ніч тобі надівали на ноги кайдани?

— Хочу.

— В загальній камері тобі буде краще. Хоч ноги й закують, але ти не будеш сам. Тепер тобі, мабуть, дуже страшно залишатися на самоті.

— Звісно:?

Так, тепер боротися з самотністю куди важче, ніж було раніше. Я в такому стані, що мені навіть не треба заплющувати очей, щоб опинитися думкою в минулому. Ходити я не зможу, і карцер став мені нестерпним.

Ох, я знову повернувся на «шлях занепаду»! Одначе я зміг швидко забути про ije й уже пориваюся до моря, на волю, до радості знову стати людиною, до помсти теж. Я не повинен забувати про свій борг перед Поленом, фараонами та прокурором. Що ж до валізки, то не буде потреби підкуповувати фараонів, аби вони занесли її до судової поліції. Я прийду у формі провідника спального вагона компанії «Кук», у гарному форменому кашкеті. На валізці буде велика етикетка з таким написом:

Дивізійний комісар Бенуа,

36, набережна Золотарів,

Париж (округ Сена).

Я сам занесу валізку до зали, де збираються фараони. Я все розрахую так, що годинниковий механізм спрацює тільки тоді, коли я піду звідти, отже, все піде як по маслу. Обміркувавши такий план дій, я відчув, ніби мені камінь спав з серця. Що ж до прокурора, то я ще встигну вирвати йому язика. Спосіб цього виривання ще не продумано, але це неодмінно буде зроблено. Я вириватиму шматочками той його проклятущий язик!

Головне для мене — вилікувати рани. Я повинен як— найшвидше стати на ноги. Мене віддадуть до суду аж через три місяці, а за цей час може багато що статися. Місяць на те, щоб вилікуватись, місяць — на приготування, і бувайте здорові, панове! Курс — на Британський Гондурас. Але цього разу ніхто вже мені не завадить.

Учора, через три дні після нашого повернення, мене перенесли до загальної камери. Тут сорок чоловік чекають військового трибуналу. Одних звинувачують у злодійстві, інших — у пограбуванні, у навмисному підпаленні чужого майна, і в убивствах, у спробах убивства, в намаганні втекти та у втечах і навіть у людоїдстві. Нас по два десятки обабіч дерев’яної перегородки, всі прив’язані до одного залізного бруса завдовжки з п’ятнадцять метрів. О шостій вечора ліву ногу кожного з нас приковують залізним кільцем до спільного бруса. О шостій ранку з нас скидають ці великі кільця, й ми можемо цілий день сидіти, ходити, грати в карти, дискутувати в так званому коридорі, цебто в своєрідному проході завширшки дві метри, який утворює довга камера. Вдень тут мені ніколи нудьгувати. В’язні гуртами підходять до мене й просять, щоб я розповів їм про свою втечу. І зчиняють страшенний галас, коли чують, що я сам, з власної волі, покинув індіанське плем’я гуахірів, Лалі й Зораїму.