Читать «Метелик» онлайн - страница 14

Анрі Шарр'єр

У нього очі такі ніжні, його висока постать випромінює стільки доброти, що мені соромно відмовити йому, а що старий уклякає навколішки, то і я вклякаю. «Отче наш, що є на небі…» На очі мені навертаються сльози, і добрий панотець, побачивши це, сухорлявим пальцем знімає з моєї щоки велику сльозу й підносить її собі до губів.

— Твій плач, сину мій, — найвища винагорода, яку сьогодні мені послав Бог. Дякую. — І він, підвівшись, цілує мене в чоло.

Ми знову сидимо пліч-о-пліч на ліжку.

— Ти давно не плакав?

— Чотирнадцять років.

— Чотирнадцять років? А чому ти плакав тоді?

— Того дня померла моя мати.

Він бере мою руку в свою й каже:

— Простий сину, тих, хто завдав тобі стільки горя.

Я вириваю свою руку й раптом несамохіть опиняюся посеред камери.

— О ні, ні, тільки не це! Я їм цього ніколи не прощу! Хочете, панотче, я вам у чомусь зізнаюся? Щодня, щоночі, щогодини й щохвилини я тільки й думаю про те, коли і як укорочу віку людям, які мене сюди запроторили.

— Ти справді віриш у те, що кажеш, сину мій? Ти ще молодий, дуже молодий. Коли станеш старшим, то відмовишся від помсти.

Мине тридцять чотири роки, і я справді поділятиму його думки.

— Що я можу зробити для тебе? — питає священик.

— Одне правопорушення, панотче.

— Яке саме?

— Зайдіть до тридцять сьомої камери й скажіть Дега, хай попросить через свого адвоката, аби його відіслали до канської каторжної в’язниці. Перекажіть йому також, що сьогодні я теж звернувся з таким проханням. Треба якнайскоріше вибратися з Консьєржері й потрапити до однієї з в’язниць, де формуються партії каторжан, що їх повезуть до Гвіани. Якщо ми не потрапимо на найближчий корабель, то доведеться чекати два роки в цій в’язниці наступного корабля. Після того, як побачитеся з ним, зайдіть знову до мене, панотче.

— А як я це поясню?

— Скажете, наприклад, що забули свій требник. Чекаю вашої відповіді.

— А чого ти так поспішаєш на ту жахливу каторгу?

Я дивлюся на священика, на цього справжнього господнього комівояжера, й починаю вірити, що він мене не зрадить.

— Щоб якнайшвидше втекти, панотче.

— Бог допоможе тобі, сину мій, я певен. І відчуваю, що ти житимеш по-новому. В тебе добрі очі й благородна душа. Я йду до тридцять сьомої камери. Чекай відповіді.

Повернувся він дуже швидко. Дега згоден. Священик залишив у мене свій требник до завтрашнього дня.

Яке яскраве сонячне сяйво освітило сьогодні мою камеру! Завдяки цій святій людині.

Якщо Бог існує, то чому він дозволяє жити на землі таким різним людям? Прокуророві, поліцейським і священикові в'язниці Консьєржері?

Наші клопотання не залишилися без наслідків. Через тиждень нас сімох вивели вранці до коридора, де вже зібралися наглядачі.

— Роздягніться!

Ми повільно роздяглися. В коридорі холодно, а я страшенний мерзляк.

— Складіть речі перед собою. Кру-гом! Крок уперед!

І кожен опиняється перед згортком.

— Одягайтеся!

Замість м’якої сорочки, яку я доти носив, мені видали цупку, із сирового полотна, а замість мого гарного костюма-неоковирну блузу й грубі вовняні штани. Мої черевики зникли, замість них я взув дерев’яні сабо. До сьогодні ми мали нормальний людський вигляд. Я дивлюся на шістьох інших в’язнів: який жах! Жодної особистої риси — за дві хвилини ми стали каторжанами.