Читать «Метелик» онлайн - страница 13

Мене провідав суддя Реймон Юбер. Він був не дуже дотепний. Але я ні в чому йому не докоряю.

… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Уже багато годин я ходжу сюди-туди від вікна до дверей своєї камери. Курю і обіцяю собі не думати про помсту.

Залишимо прокурора там, де я прикував його до вмурованих у стіну кілець, і поки що не робитимемо йому нічого такого, від чого він віддав би Богові душу.

Нараз крізь двері до камери проникає розпачливий, пронизливий, моторошний крик. Що там сталося? Здається, когось катують. Але ж ми не в судовій поліції. Тут не дізнаєшся, що діється. Цей крик серед ночі мене дуже вразив. Який же він несамовитий, що пробився крізь оці ковані двері! Мабуть, то кричав якийсь божевільний. У цих камерах, куди не долинає жоден звук, справді легко можна схибнутися. Я розмовляю вголос сам із собою і запитую себе:

— Що з тобою може статися? Думай про себе, тільки про себе й про свого нового товариша, Дега.

Я присідаю й підводжусь, потім б’ю себе кулаком у груди. Я збудований непогано, отож усе гаразд: мої м’язи працюють чудово. А ноги? Не хвилюйся, ти ходиш понад шістнадцять годин на добу й не відчуваєш утоми.

Китайці придумали катування: на голову в’язневі падають краплі води. А французи придумали тишу. В’язень позбавлений будь-яких розваг. Ні книг, ні паперу, ні олівця, навіть вікно з товстелезними гратами забите дошками, і в шпарки між ними ледве просочується світло.

Вражений тим несамовитим криком, я кружляю по камері, наче звір у клітці. Мені й справді здається, ніби мене всі покинули й тепер я похований тут живцем. Так, я самотній, і єдиний мій гість — той крик.

Відчиняються двері, і на порозі стає священик. Ні, ти не самотній, ось перед тобою панотець.

— Добрий вечір, сину мій. Даруй, що не прийшов раніше, — я був у відпустці. Як тобі ведеться? — І старий священик невимушено заходить до камери й спокійно сідає на моє жалюгідне ложе. — Звідки ти?

— З Ардешу.

— Хто твої батьки?

— Мати померла, коли мені було одинадцять років. А тато дуже любив мене.

— Ким він був?

— Учителем.

— Він живий?

— Так.

— Чого ж ти говориш про нього в минулому часі, коли він живий?

— Бо він живий, а я помер.

— О, не кажи такого. Що ти скоїв?

Мені спадає на думку, що я видамся йому надто смішним, коли скажу, ніби не винен, тому швидко відповідаю:

— Поліція твердить, що я вбив людину, а коли вона таке твердить, то це, мабуть, правда.

— То був торговець?

— Ні, сутенер.

— Виходить, тебе засудили на довічну каторгу за якийсь злочин. Нічого не розумію. За вбивство?

— Ні, то була загадкова смерть.

— Неймовірно, бідолашний сину мій. Що я можу зробити для тебе? Хочеш помолитися зі мною?

— Вибачайте, панотче, але мене не навчили жодної молитви. Я не вмію молитися.

— Дарма, сину мій, я помолюся за тебе. Господь милосердний любить усіх своїх дітей, хрещених і нехрещених. Ти повторюватимеш за мною кожне слово, гаразд?