Читать «Метелик» онлайн - страница 113

Вождь сказав мені, що Зато й Соррільйо попіклуються про Лалі та Зораїму, що Зораїмина дитина, коли то буде, звісно, хлопчик, посідатиме почесне місце в племені.

— Я не хотів би, щоб ти покидав нас. Залишся — і я віддам тобі гарну індіанку, з якою ти познайомився на святі. Вона ще незаміжня, й ти їй сподобався. Ти зможеш жити тут зі мною. Якщо захочеш, матимеш велику хижу, корів і бугаїв.

Я попрощався з цією чудовою людиною й подався до свого села. Дорогою Лалі не промовила до мене й слова. Вона сиділа позад мене на буланому коні. Сідло натирало їй стегна, проте вона жодного разу не поскаржилася. Зораїма їхала на коні одного індіанця, сидячи позад нього. Соррільйо поїхав до свого села іншою дорогою. Вночі було прохолодно. Я подав Лалі кожушок з баранячої шкіри, що його мені подарував Хусто. Вона мовчки надягла його. Без будь-якого жесту. Просто згодилася надягти кожушок — і годі. Кінь трохи пришвидшив біг, але Лалі не стала триматися за мене. Повернувшись до села, я пішов провідати Зато, а Лалі прив'язала коня біля будинку й кинула перед ним в’язку сіна, не знявши з нього сідла й не вийнявши із зубів вудилу. Просидівши добру годину в Зато, я повернувся. додому.

Коли індіанці й особливо індіанки сумують, обличчя в них стають незворушні, жоден м’яз на цих обличчях не ворухнеться, їхні очі наповнюються тугою, але вони ніколи не плачуть. Обертаючись у гамаку, я штовхаю в живіт Зораїму, вона від болю скрикує. Тоді я встаю, подумавши, що в неї почалися потуги, і переходжу в інший гамак. Цей гамак висить дуже низько, я лягаю в нього й відчуваю, що хтось торкається його. Я вдаю, що сплю. Лалі сідає на колоду й, не ворушачись, дивиться на мене. За якийсь час відчуваю присутність біля мене Зораїми: вона має звичку напахчувати себе, розминаючи цвіт помаранчевого дерева й натираючи ним тіло. Цей цвіт вона вимінює за торбинки в однієї індіанки, яка час від часу приходить до нашого села. Коли я прокидаюсь, вони й далі непорушно сидять біля мене. Сонце вже зійшло, приблизно восьма година. Я веду їх на берег і лягаю на сухий пісок. Лалі й Зораїма сідають біля мене. Я гладжу груденята й живіт Зораїми, але, вона мовби перетворилася на мармур. Я звалюю на пісок Лалі й цілую її, вона затуляє рукою губи. Приходить індіанець, що водить човен Лалі, і чекає на неї. Та тільки-но він зиркає на її обличчя, починає все розуміти й зникає з берега. Мені справді стає дуже прикро, не знаю, що робити, аби показати їм, що я їх люблю. Вони не промовляють жодного слова. Мені стає боляче від самої думки про те, що з ними буде, коли я піду звідси. Лалі примушує мене кохатися з нею. Вона віддається мені з якимось незбагненним розпачем. Який мотив цього? Мабуть, єдиний: вона прагне завагітніти від мене.

Вперше цього ранку я побачив заздрість з боку Лалі. Я гладив живіт і перса Зораїми, а вона покушувала мочки моїх вух. Ми лежали на березі в одній впадині, встеленій тонким піском. Сюди прибігла Лалі, вона взяла сестру за руку, провела долонею по її повненькому животу, а потім по своєму, пласкому й гладенькому. Зораїма підвелася і, мовби промовивши очима: «Ти маєш рацію» — поступилася їй місцем біля мене.