Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 46

Це високий широкоплечий чоловік, хоча й досить кволий. Череватий, з брезклим, олійного відтінку обличчям, круглими очима й хирлявими руками. Його коліна за кожним кроком чомусь погойдуються, і складається враження, ніби він підстрибує над землею. Маківка, на якій не лишилося жодної волосини, блищить від поту. Я певен, ця його неприваблива зовнішність анітрохи не пов’язана з посвяченням у скопці, бо я бачив у кабінеті на стіні фотографію молодого містера Берроу, що стискає на грудях згорнутий у трубку університетський диплом: він уже тоді був такий.

А втім, не слід упадати в оману: містерові Берроу притаманні зовсім несподівані якості. Він добрий управитель, послужливий бюрократ. Мене зачаровує його плазування перед Гільдою Гельсінгфорс. Коли містер Берроу розмовляє з нею по телефону, мені щоразу здається, що він ось-ось простелеться їй до ніг, мов підстилка. Одначе за цією м’якою зовнішністю приховується нелюдська суворість. Він мовби гумовий робот. Але із залізними нутрощами.

Щойно я переступаю поріг медпункту, як мені стає все ясно. Оскільки лікаря Рільке на місці нема, до найближчого міста двісті кілометрів, а вправляти вивихнуту руку треба негайно, то зараз я це зроблю з допомогою місіс Берроу, яка спершу зробить кілька рентгенівських знімків ліктя. Я ж бо знаю, що вона працює в Рільке асистенткою-рентгенологом.

Та що я сказав! Я ж не маю права й словом прохопитися про те, щоб покласти Пуссі на операційний стіл. Вона мусить задовольнитися звичайним стільцем. Я повинен забути про будь-які зручності! Тим часом містер і місіс Берроу пошепки, але різко сперечаються між собою, і містер Берроу відверто заявляє Джесперсенові, що тому нема чого тут стовбичити. Джесперсен блідне від гніву й одразу мовчки виходить, грюкнувши дверима.

Мене теж бере гнів.

— Я також можу піти звідси, — сухо кажу я, — і залишити хвору з вивихнутим ліктем. Ви за все відповідатимете самі.

— Докторе Мартінеллі, — каже містер Берроу, повертаючись до мене обвислим черевцем і міряючи мене круглими очима, — ви повинні зрозуміти, що ваша допомога, з огляду на ваше особливе становище в Блувіллі, ставить перед нами, з адміністративного погляду, делікатну проблему.

У містера Берроу і голос особливий — солодкуватий, але з нотками погрози, що нагадують сталеві кульки, які перекочуються в олії.

— Ви хочете сказати, що оскільки я належу до ЧО, то не маю права лікувати людей?

— Саме так! — відповідає містер Берроу. — Саме це я й хотів вам сказати!

— Якщо бути відвертим, то я нічого не розумію.

— Все дуже просто, — каже містер Берроу. — Згідно з укладеною з нами угодою, ви — дослідник, а не лікар.

— Але ж виникла потреба в невідкладній допомозі! І мій обов’язок лікаря — цю допомогу подати. Це просто недопустимо, щоб потерпіла й далі сиділа на стільці і ніхто про неї не дбав.

— Докторе Мартінеллі, — править своєї Берроу, — річ не тільки в угоді. Річ і у вашому особливому, як я вже сказав, становищі… Потерпіть, будь ласка, кілька хвилин, дайте мені з’ясувати одне питання, яке стосується тільки мене.