Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 44

Саме ця її поза й вираз на обличчі повертають мені холоднокровність. Спрацьовує давній рефлекс: я знову стаю лікарем. Спішившись, я прив’язую Чучку до низької гілки, щоб вона не могла більше кусатись і щоб заспокоїлась решта коней. Підходжу до Пуссі. Отже, їй теж властиве почуття страху. На щастя, вона не може дотягтися лівою рукою до свого револьвера й робить спробу дістати його правицею, але несамовито зойкає і, знову скривившись, кусає губи. Проте Пуссі не непритомніє й кричить мені:

— Не торкайтесь мене!

— Не кажіть дурниць! — відповідаю я, уклякаючи навколішки біля неї. — Я лікар. Покажіть свій лікоть.

Я чую, як позад мене Стайн докоряє Джекі, що вже сховала револьвер у кобуру, й Джесові. Я беру руку Пуссі, якою вона тримається за свою шию, і легенько, через рукав уніформи обмацую лікоть. Мабуть, вона просто його вивихнула, але треба буде просвітити руку рентгеном, щоб цей висновок підтвердити чи спростувати. А оскільки Пуссі не може встати, то я припускаю, що вона, либонь, вивихнула ще й ногу. Я підводжу очі на свою пацієнтку. Пуссі теж дивиться на мене. Дивний у неї погляд: сповнений страху і огиди водночас. Він розчаровує мене. Навіть у собаки в таких випадках очі світяться вдячністю.

Я підводжусь і йду до Джекі. Сварка зі Стайном її заспокоїла. А може, похилий вік і сивий чуб Стайна? Чи мовчання Джеса? Чи те, що я не задушив і не зґвалтував Пуссі, як цього слід було б сподіватися?

Коли я підходжу до Джекі, вона, тамуючи гнів, звертається до Джеса:

— І не кажіть, ніби ви не знали, що їздити тією дорогою заборонено. Вам сказав про це професор Стайнмеєр. Я сама чула!

Я перезираюсь із Стайном. Вона чула нас за тридцять метрів? Власними вухами чи за допомогою однієї з отих проклятущих іграшок, призначених для шпигування на відстані? То ось нащо, крім усього іншого, ця «козацька варта»! Я занепокоєно згадую свої прогулянки, але не знаходжу нічого підозрілого, крім отих грубих жартів з приводу Пуссі. Мабуть, вона сприйняла їх за чисту монету, тому так і ненавидить нас.

Джекі перехоплює наші погляди, здогадується, що припустилась помилки, й червоніє, від чого анітрохи не поганішає. Це висока гарна дівчина з ясним, з правильними рисами — в стилі героїнь фільмів Інгріда Бергмана — обличчям, і вона зовсім не людиноненависна, хоч саме на таку думку наводять її черстві очі й холодна мовчазність. Джекі дозволила ворогові захопити її у відкритому бою, розмовляє з ним і дивиться на нього. Стайн зав’язує з нею типову суперечку: чи ми дослідники, чи військовополонені? Ви супроводжуєте нас, щоб охороняти чи стріляти в нас? Джекі намагається виправдатись, розгублюється й водночас утрачає контроль над ситуацією.

Коли я підходжу до неї, щоб поговорити про Пуссі, то зауважую, що вона дивиться на мене без будь-якої злоби. Мої очі опиняються на рівні її коліна, і в цю мить мені зовсім недоречно спадає на думку, що я не проти неупереджено погладити її, хоч у такому ділі навряд чи можна бути неупередженим. Мабуть, мені чужа та особлива ненависть, про яку говорила в своїй проповіді Рут Джеттісон.