Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 4

— Вперше я помітив цю хворобу в палаті номер шістнадцять Джорджтаунської університетської лікарні.

— Розповідайте далі, — каже Метьюз.

— Річ у тім, що ми мали обмаль часу, і поки що нам пощастило провести обстеження тільки у великих містах Сполучених Штатів та зарубіжних країн.

— Облиште зарубіжні країни, — кидає Метьюз.

— Одначе ця частина доповідної записки має неабиякий інтерес з політичного погляду.

— І що ж то за інтерес? — питає Метьюз з погордою, ніби я не досить освічений, щоб порушувати таку тему.

— Як відомо, усі великі пошесті досі поширювалися зі сходу на захід. А ця становить виняток: вона поширюється із заходу на схід. Ось чому в Західній Європі захворювань багато менше, ніж у нас. У СРСР, судячи з усього, ще менше, ніж у Західній Європі, а в Азії спостерігаються тільки поодинокі випадки. Крім того, ми дізналися, що Японія й Китай тепер якомога обмежують контакти свого населення з вихідцями із західних країн.

Я влучаю в ціль. Метьюз зацікавлено зводить густі чорні брови й збирається поставити нове запитання, коли це Кресбі ввічливо, але швидко й напрочуд різко каже:

— Пане секретарю, ми могли б не зупинятися на цьому. Я спромігся прочитати доповідну записку доктора Мартінеллі (коротка й підступна посмішка) й уже порадив президентові, яких політичних заходів треба вжити щодо Азії.

І хоч Метьюз до мене й не дуже прихильний, але цієї миті стає його шкода. Коли щось важливе робиться без його участі, вислухати когось у нього не вистачає терпіння.

Метьюз зціплює зуби. Після гірких пілюль йому ще мовби підсипали й перцю. Але він ковтає і це.

— Розповідайте далі, докторе Мартінеллі, — каже державний секретар, кинувши на мене сердитий погляд.

Ну звісно, зі мною можна так поводитись: я ж не якась там поважна особа!

— Внаслідок розслідування ми з’ясували, — веду я далі, — що сімдесят три відсотки невропатологів зіткнулися з хворобою у великих містах Сполучених Штатів і вона їх дуже стурбувала. Двоє з них — доктор Пірс із Лос-Анджелеса та доктор Сміт із Бостона — почали, як і я, вивчати сам вірус. Але поки що марно.

— Чому марно? — питає Метьюз якось обурено й здивовано водночас, і це видається мені трохи наївним. Мабуть, він гадає, що американська наука не знає поразок.

— Щодо мене особисто, то я взяв пункції з ураженого головного мозку й намагаюся виростити вірус.

Метьюз, який не почуває себе певним у цій галузі, мовчки дивиться на мене з-під кошлатих чорних брів, і я веду далі:

— Мета цього досліду — виокремити й визначити вірус. Але висівання досі не дало ніяких наслідків — очевидно, тому, що засіяне середовище не було адекватне.

Я замовкаю і дивлюсь на Метьюза. Він розуміє, наскільки серйозне те, що я сказав, і хоче поставити ще якесь запитання. Одначе, побоюючись виказати свою необізнаність, поводиться досить мудро: поважно підводить плечі та підборіддя з тим виглядом відповідальної особи, який, певне, й допоміг йому зробити політичну кар’єру. Потім усім тілом, так наче його шия вгвинчена в тулуб, повертається до Скелтона й питає: