Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 3

Досі я тільки один раз бачив Метьюза по телевізору; тоді в око мені впав його оптимістичний погляд політика й квадратне, випнуте вперед підборіддя, що загалом має заспокоювати кожного щодо майбутнього Сполучених Штатів. Підборіддя не змінилося й тепер, а от в очах під густими чорними бровами привітності вже анітрохи нема — принаймні тоді, коли він дивиться на мене. Я добре знаю, за кого він мене має: за жалюгідного чужинця, якого президент, на радість своїй секретарці, вирішив призначити без відома ХЕВ головою медичної комісії.

Що ж до молодого лисого генія Кресбі, то Метьюз любить його ще менше. Кресбі — небезкорисливий учасник усіх справ, які веде президент за спиною державного секретаря, головна пружина в тому, що Метьюз та його колеги з прикрістю називають «паралельною адміністрацією». Метьюз сподівається, за словами Аніти, лише на те, що Кресбі, зарозумілий у стосунках з усіма, інколи навіть і з самим президентом, упаде в його неласку. Аніта теж плекає цю надію.

Щодо директора департаменту охорони здоров’я, худющого й жовтуватого Скелтона, то в нього такий вигляд, ніби його зсередини роз’їдає власна жовч. З усього видно, що він ненавидить нас усіх — Метьюза, Кресбі й мене.

З усіх трьох я знаю тільки Кресбі. Це молодий лисань. Жвавий, низенький, щуплявий, з агатовими очима. «Він має славу генія», — не без іронії каже моя друга дружина Аніта, бо відчуває, що якби не теперішня жінконенависницька культурна політика, то вона теж була б у президента радницею, а не просто секретаркою.

Є в кімнаті ще й п’ята особа, хоч її майже не видно. Це жінка. Коли я входив, то почув, як хтось назвав її місіс Уайт. Прізвище досить іронічне: місіс Уайт з ніг до голови сіра. Сіре в неї все — сукня, обличчя, волосся. Навіть усмішка має сірий відтінок. Це жінка непевного віку й неприваблива. Вона в навушниках і порається біля магнітофона. У мене таке враження, що місіс Уайт, як і всі невиразні люди, сама собі підсолила життя.

— Докторе Мартінеллі, вам слово, — нарешті озивається Метьюз з таким виглядом, ніби не надає мені те слово, а позичає. — І говоріть якомога коротше.

Ні, я не стану ніяковіти. В усякому разі, я не винен, що президент щодо своєї посади дотримується автократичної концепції і вирішує справи, не вдаючись до послуг міністрів. Не винен я і в тому, що останні воліють радше ковтати найгіркіші пілюлі, ніж подати у відставку. За міністерську владу треба чимось платити.

Я дивлюся Метьюзові в очі й рішуче починаю:

— Комісію я створив на прохання президента двадцять сьомого липня. Її мета — вивчити вже відомі дані про енцефаліт-шістнадцять.

— Звідки така назва? — грубо питає Метьюз.

Мені хочеться відповісти, що він знав би це, коли б прочитав мою доповідну записку. Проте я спокійно, хоч і не надто люб’язно, кажу: