Читать «Акротірський шпигун» онлайн - страница 34

— Я повинен сам вести його. Так велить інструкція. Це ж службова машина. Не бійся, я потихеньку поїду за тобою.

Вона пильно глянула на мене, знизала плечима й сіла в свій «Морріс». Заторохтів мотор. Машини тряслися на вибоїстій польовій дорозі, вищали ресори. Мені чути було, як поперед мене торохтів розхитаний візок Гелен. Червоний стоп-сигнал коливався то вверх, то вниз, і я несподівано пригадав, як це саме світло зникло тоді в досвітній імлі, коли я чатував на горбі… О боже!

Невдовзі після того, як ми виїхали на кращу дорогу, в машині Гелен зіпсувалося освітлення. Вона зупинилася й попросила мене їхати попереду, щоб їй легше було орієнтуватися в світлі моїх фар. Моє підозріння зростало. Я запропонував їй пересісти в мій «джип», запевняючи, що взяте напрокат авто можна буде забрати вдень. Гелен вперто відмовлялась: вона, мовляв, дала за нього заставу, яку повинна забрати ще сьогодні, бо завтра вдосвіта вилітає з Кіпру; до того ж машину можуть украсти…

Безпорадний, збитий з пантелику, я погодився, аби тільки швидше добратися до Нікозії. Однак її машину не випускав з очей — час від часу поглядав у дзеркало, вмикав і повертав назад верхній прожектор, і тоді в конусі його світла появлявся «Морріс». Лише пізніше я зрозумів, що така увага нервувала її, і вона могла здогадатися про мою підозру.

Ми наближалися до Атієни. Шосе звивалось вузькою стрічкою через відроги Троодоса; воно було дуже вибоїсте, і я змушений був усю свою увагу спрямувати на дорогу. Це була та сама місцевість, де в кінці серпня обурене населення зустріло нас камінням.

Раптом я помітив, що позад мене не чути мотора. Дивлюсь у дзеркало — машини Гелен не видно, вмикаю прожектор — дорога пуста. Я з'їхав на обочину і, зупинивши машину, обернувся… Автомобіль Гелен зник. Моє серце завмерло. Мене ніби оглушило ударом. Я розвернувся, втративши при цьому немало дорогоцінного часу, погнав свого «джипа» назад і натрапив на місце, де від шосе на південь відгалужувалась вузька камениста стежка в гори.

Кілометрів через три я наштовхнувся на «Морріса». Як видно, він не зміг вибратися на крутий підйом, і Гелен, певно витиснувши з мотора останні сили, навмисно поставила машину поперек дороги, щоб я не міг далі проїхати.

Вилаявшись, я вискочив з машини. Навкруги — глупа ніч, ніде ні звука; а Гелен — і слід прохолов. Я мерщій побіг нагору. Та через кілька хвилин, обливаючись потом, уповільнив ходу. Якщо дівчина бігала так само добре, як і плавала, то у мене не було ніякої надії наздогнати її.

Я ще раз прислухався в темряву ночі. Однак ніде ніщо навіть не зашаруділо. Тоді я повернув назад. Мусив вертатися, бо там уже починався партизанський край, і я не мав права лишати свій «джип» без догляду. Все втрачено! А може, воно й краще…

В цю мить я гостро відчув, що Гелен — чи яке там у неї було справжнє ім'я — я вже ніколи не побачу.

Добравшись до Нікозії, я повідомив про все контррозвідку. Приїхали два співробітники. Один з них став на варті біля дверей Вальполя. З другим я вдерся в кімнату Гелен. Там ми знайшли телеграму з редакції; вона була послана не з Сан-Антоніо, Техас, США, а з Порт-Саїда. Знайшли і квиток на літак. Гелен взяла собі місце на вівторок, друге жовтня, на літак італійського повітряного агентства «Аліталія», що мав летіти до Каїра. Хоч ми й не думали, що міс Ругон наважиться тепер на цю подорож, все ж попередили аеродромну поліцію. Почалися розшуки.