Читать «Мертва голова» онлайн - страница 3

Морель, охоплений відчаєм, пробіг кілька десятків метрів, але даремно. Метелика не було. Вчений безсило опустився в траву і Кинув сачок.

«Зрештою, не один же такий метелик живе в цих лісах!» — заспокоював він себе, трохи віддихавшись.

ІІ.Людина і павук

Широко розкинувши руки, Морель лежав на спині, його змучене тіло відпочивало. Та ось він підвівся і глянув на годинник. Десять годин сорок п’ять хвилин. Мабуть, він запізнюється на сніданок. Морель оглянувся, міркуючи, в який бік йому податися. Прямо перед ним до висохлого річища скочувалась застиглим водопадом зелена маса лісу. Позад нього ґрунт полого піднімався. Весь схил вкривала соковита, величезна, з пишним темно-зеленим листям папороть.

«Яка буйна, пишна рослинність! — мимоволі милуючись, подумав Морель. — Цілий ліс папороті. Можна подумати, що я якимсь чудом перелетів у минуле, за триста мільйонів років, у кам’яновугільний період…»

Цей куточок лісу був мовчазний, як мільйони років тому. Ні звірів, ні птахів… Тільки комахи — міріади комах, що літали в повітрі, повзли по листю дерев, копошились у траві… Павуки!.. Їх було найбільше. Вони протягували величезні полотнища павутини між папоротями, пронизували повітря тоненькими нитками, кишіли в моху й корінні. Здавалося, сюди зібрались павуки з усього світу — від ледве помітних мікроскопічних павучків до величезних волосатих птахоїдів. Темно-коричневі, червоні, смугасті, чорні, сірі — всіх кольорів і відтінків павуки наповнювали повітря й землю. Навіть у калюжах, що збереглися в руслі висохлої річки, копошилися водяні павуки. Від такої незвичайної кількості «дичини» в Мореля перехоплювало подих. На одному квадратному метрі тут було павуків більше, ніж в університетському музеї! Морель був вражений, його думка гарячково працювала. Він класифікував, з жадібністю ревного вченого намічаючи жертви своєї любові до знань.

Величезний, завбільшки з кулак, павук, з темно-коричневими смугами на спині, підбіг до Мореля, здивовано зупинився і раптом прибрав войовничу позу: підвівся на задні ноги так, що стало видно його черевце, трохи підняв передні ноги, мов боксер, що готується завдати удару, і несподівано кинувся на Мореля. Учений ледве встиг одбігти від ворога вбік і оглянувся. Павук його не переслідував, але довгі чорні серповидні щелепи комахи загрозливо ворушилися. Морель знав, що укус цих щелепів інколи на багато років залишає після себе нестерпний біль. І все ж таки вчений не міг одвести очей від павука, так цікавило його це страхіття. Кілька хвилин вони дивились один на одного — людина й павук, дві істоти, розділені півмільярдом років походження. Морель уже не дивився на павука як на свою жертву. В цю мить їх ролі помінялись. У вченого мимоволі пробуджувався страх далеких предків людини перед своїм віковічним ворогом. В душі людини кам’яного віку цей невеликий за розмірами ворог породжував чи не більший страх, ніж величезний, як гора, мастодонт. Хоч павук був порівняно і невеликий, але надзвичайно рухливий, і це робило його особливо небезпечним. Павука важко було вбити, він підстерігав людину всюди, і не встигала вона поворухнути рукою, раптово нападав на неї і вражав. Вперше за весь час своєї наукової діяльності Морель подивився на павука не як на цікавий екземпляр для колекції, а як на страшного ворога. На щастя для Мореля, в павука були важливіші справи. Махнувши кілька разів кудлатими лапами, мовби погрожуючи кулаками, павук раптом повернувся і зник під папороттю.