Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 19
Емма Вигодська
«Недоторканий!» — подумала Лела.
Ніхто не підходив до ув'язненого. Підмітальники вулиць — мехтари низької касти, — лимарі-чамари, що тхнули падлом і через те вважалися нечистими, навіть люди касти «пасі» — чистильники смітників, — навіть вони не сміли доторкнутися до нього.
Він був парія — людина найнижчої з усіх каст Індії. Він не мав права напитися води із спільного арика.
Вартові далеко обходили його, щоб часом не зачепити краєчком одежі. Той, хто торкнувся парії, відразу ж ставав таким самим парією. Їжу йому кидали здалека.
Навіть повітря, яким дихав парія, вважалося нечистим.
Парія здавався німим. Він сидів мовчки і рівномірно похитувався.
Лела уважно придивлялась до німого. Щось в його обличчі здалося їй знайомим. Де вона бачила цю людину? Злегка подзьобані віспою шоки й погляд сірих очей, бистрий погляд, яким ув'язнений якось несподівано пильно обвів тюремний двір!..
Чи дивився він на неї? Ні, не дивився. Однак Лела розуміла, що він усе бачить і все помічає.
Дівчинка погано спала ночами: усе бачене за день мучило вночі її уяву. Одного разу Лела ніяк не могла заснути. Втомившись лежати на холодних кам'яних плитах, дівчинка встала і пішла вздовж стіни. Вона виразно почула голос недоторканого за глиняною огорожею. Лела тихенько заглянула за огорожу.
Чоловік з п'ятнадцять сиділо кружкома і, тісно скупчившись навколо парії, уважно слухали недоторканого.
— Ворон приніс мені вісті з волі, — глухо говорив парія, і Лела здригнулася, почувши його голос.
— В'язні, будьте готові… Скоро розчиняться тюрми…
Цей хриплуватий, наче злегка застуджений голос! Лела заплющила очі, спогад заполонив її… Високі чорні ялини, дзвін на перекладині, хатина у горах і молодий подорожній, що приніс її матері вісті із Барракпура.
«Чандра-Сінг!» — мало не скрикнула Лела.
— Владі саїбів приходить кінець… Шуліки кричать про це у небі, ворони крячуть на кладовищах. Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати демона-гнобителя із своїх полів.
— Слухайте, слухайте! — Усі щільніше присунулися до парії, люди боялися поворухнутись, боялися промовити слово.
— Мечі махратів уже піднялись. Піднімаються списи раджпутів, півмісяць мусульман!.. За річкою Сатледж випускають в'язнів… Двадцять тисяч в'язнів на перший поклик візьмуться до зброї. Чекайте знака, в'язні!.. Тепер уже скоро!
— Скоро, скоро! — підхопили ув'язнені врізнобій слова Чандра-Сінга.
— Скоро ми виженемо злого демона з наших міст і сіл!..
Лела не слухала більше. Вона тихенько пішла до себе. Вранці знову наблизилась до глиняної огорожі парії. Чандра-Сінг похитувався, сидячи на схрещених ногах, очі його були напівзаплющені.
— Чандра-Сінг! — тихенько покликала Лела. Недоторканий здригнувся, але очей не розплющив…
— Чандра-Сінг, ти пам'ятаєш Батму-Севані? — запитала Лела.
Недоторканий розплющив очі.
— Я її дочка, — сказала Лела.
— Де Батма? — швидко запитав Чандра-Сінг.
— Померла. Я прийшла сюди здалеку Великим Колісним Шляхом. Я шукаю батька.
— Твій батько вже. пішов звідси.
— Де він? — запитала Лела.
— До Делі далекий шлях, — загадково відповів їй Чандра старим індійським прислів'ям.