Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 18

Кухар зблід і затремтів.

— Бідний Рунбар! — промовила старша ткаля.

Два тюремники поспішили на допомогу афганцеві. Усі троє потягли індійця кудись за глиняну огорожу, на задвірки.

Маленький саїб бігав і давав розпорядження.

— Цеглу! — наказував маленький саїб.

Один з тюремників бігом поніс через усе подвір'я розпечену цеглу.

— О-о! — Жахливе виття долинуло з-за огорожі.

— Я посаджу тобі нечистого мехтара на живіт! — різким голосом кричав маленький саїб.

По двору, підштовхуючи, провели хлопчика у коричневій пов'язці, з короткою мітелкою за поясом. Це був мехтар, підмітальник вулиць.

— Ай-ай!.. Яка ганьба! — закричали жінки. — Підмітальник вулиць торкнеться його тіла! Бідний кухар, він втратить свою касту….

— Де пояс Гордон-саїба?! — кричав за огорожею маленький саїб.

Кухар тільки стогнав у відповідь.

— У його хазяїна, Гордон-саїба, пропав шовковий пояс, — пояснила молодша ткаля. — Другий день мучать бідного Рунбара, хочуть дізнатися, чи не він узяв пояс…

— Мішки! — наказав саїб афганцеві.

Афганець бігом приніс два довгих мішки, скріплених разом і схожих на гігантські шкіряні шаровари. Щось живе билося там, ворушилося й вищало.

— Щури! — розширивши очі, сказала Лелі молодша ткаля.

— О-о!.. О-о!.. — знову жахливе виття почулося за огорожею. Мішки, набиті голодними щурами, натягли старому на ноги.

— Рятуйте! — кричав кухар.

— Де пояс Гордон-саїба?..

— Не знаю, клянуся, не знаю!.. — хрипів індієць.

Мішки ворушилися, як живі. Щури, з вереском обліпивши ноги бідного кухаря, шматували його тіло.

Незабаром стогін за огорожею затих. Кухаря потягли за ноги через усе подвір'я. Він був непритомний.

Маленький саїб обійшов в'язнів. Люди довгими годинами стояли голодні на сонці. В одного руки були скручені вірьовкою за спиною і до рук підвішена важка гиря. У другого вірьовка стягувала все тіло, міцно прихоплюючи ліву ногу. Він стояв на правій нозі, зігнувшись і тримаючи на крижах цеглу. На оголеній спині його заструпилися рани від сонячних опіків. Третій, самий крайній, висів прив'язаний за руки до поперечного бруса. Звісивши голову набік, він часто-часто дихав і зрідка сіпався у корчах.

— Третій день їм не дають води, — сказала старша ткаля. — Це селяни, які не сплатили податків.

Маленький саїб обійшов усіх. Він звелів посипати сіллю спини найупертішим і пішов.

«Швидко прийдуть і по мене», — думала Лела. Вона чекала до вечора. Але сонце зайшло, і ніхто не згадав про неї.

— Сиди тихо, дівчино! — сказала їй старша ткаля.

— Може, маленький саїб не так скоро згадає про тебе.

Лела швидко вивчила свою в'язницю. Незабаром вона знала усі її закапелки, місця катування, підвали й глибоку нішу за гратами, у товстій стіні, де лежали хворі.

Один молодий ув'язнений з перших днів звернув на себе увагу дівчинки. Він сидів у кутку двору сам, за невисокою глиняною огорожею; сидів навпочіпки, рівномірно похитуючись, і тихо тягнув одну й ту саму ноту, — чи то мукав, чи то співав без слів, наче німий. На лобі в нього з-під білої ганчірки, якою була пов'язана голова, виглядали три поперечні чорні стріли.