Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 20

— Звичайно, — схлипувала Альбшка. — Звичайно, що може з'ясувати. В Ярека саме таке волосся…

Красл відчув потребу сісти. Хвилину в кімнаті панувала тиша. Знадвору долинув фабричний гудок — полудень. Так ось чому ця дівчина занехаяла свою хату, забула про себе, ось чому вона напівмертвою лежала в ліжку. Не хотіла видати свого коханого, не хотіла відправити його на шибеницю за батька. Тепер учитель усе зрозумів.

— А чому ж ви нарешті наважились?

— Тому що боялась помилитися. Я думала, що тато негарна людина. А тут ви приїхали від таких панів з Праги, від таких відомих людей і хочете йому пам'ятник поставити. Це значить, що він, очевидно, заслужив якимось чином цей пам'ятник. І все-таки це мій батько. Все село думає, що він не пішов на демонстрацію, тому що боявся, вони не знають, що це він через мене не пішов. А сказати про це я їм не могла. Лячно було мені. І Ярека мені також шкода було. Він це теж заради мене зробив. — Вона простягла руку до пасма волосся. — Не знаю, що мені робити. Краще було б померти. — Вона знову розплакалась, схлипуючи по-дитячому.

— Зачекайте, панночко, — заспокоював її Красл. — Ви помиляєтесь. Я думаю, що пан Голан взагалі за смерть вашого батька не може…

— Ні? — вона негайно перестала плакати.

— Випадково я дізнався, що по обіді він був під Велетенським верхом. У село він взагалі не приходив, бо чекав повідомлень з Ліберця.

— На мене чекав…

— Може й на вас. Можливо. Але разом з ним було там багато людей, які засвідчили це вже на суді в Млада Болеславі, де його все-таки засудили за керівництво страйком, його й судили там, власне, лише тому, що стало відомо про цей його незвичайний штаб, який він так і не залишив. Отже, тепер його вже ніхто не може судити за якусь іншу провину або злочин, здійснений деінде поза його штабом під Велетенським верхом.

— Це така хатинка дерев'яна, зруб, — вперше посміхнулася Альбінка.

— Навіть якби це був палац або нора в землі. Нас цікавить лише те, що він там був під час злочину… І нарешті, для чого б це пан Голан перекидав меблі у вашій хаті і витягував шухляди? Адже якби він хотів щось взяти, запитав би вас. Ви ж від нього не мали ніяких секретів.

— Ніколи.

— Ну от бачите. — Але раптом Альбіна затремтіла ще дужче, вигляд у неї був ще більш наполоханий.

— Але хто ж тоді вбив татуся? Хто був у нас під час демонстрації?

— Оце ми й повинні з'ясувати.

— Але ж ви вже їдете.

— Заради вас я ще на кілька днів залишусь, — сказав Красл, роздивляючись вузлик з волоссям. — Ви мусите подарувати мені цю знахідку.

Красл помалу вивів її з своєї кімнати. Вирішив замовити їй внизу каву. На останній сходинці вона на мить зупинилась.

— Я боюсь, — в її погляді був відчай. — Я так боюсь… — І, знепритомнівши, впала йому на руки. До пам'яті вона не приходила, і він змушений був винести її з кімнати, чим трохи порушив хід весілля в кутку. Музиканти раптом обірвали мелодію на якійсь неприродній ноті.

— А це що таке? Що це знов? — накинувся на нього хазяїн. — Ви ці міські звички облиште, у нас це не дозволено. Влаштовувати побачення в номері забороняється. У нас порядний заклад…