Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 14

Красл ходив навколо будинку Павлати, наче збирався пограбувати його. Він намагався уявити, як поводився вбивця того фатального дня, як переліз він через той двометровий мур. Єдина можливість — це стрибнути на якусь із берізок, що ростуть поряд із муром, і з'їхати по стовбуру вниз. Але як йому вдалося уникнути поранення? Саме в цю хвилину місяць виринув з-за хмар, десь здалеку почувся крик нічного птаха. І тої ж миті на стіні з'явилася рука, закутана в ковдру, слідом за нею з-за стіни виглянуло обличчя чоловіка років сорока, трохи вже полисілого, який важко віддихувався. Він видряпався на мур і вхопився за берізку. Саме так, як це свого часу повинен був зробити Голан, який, напевно, був набагато спритнішим. Потім цей підстаркуватий спортсмен скинув униз ковдру і потроху став спускатися по дереву. При цьому він весь час сторожко озирався навкруг. В якусь мить Красл побачив його обличчя.

— Ганко! — вигукнув він, враз пізнавши у ньому свого шкільного приятеля. — Тоніку! — але той з переляку стрибнув з дерева і впав на всі чотири прямо під ноги Краслу. — Друже… — Вчитель хотів підтримати його, але хутко відскочив, бо в руці у свого колишнього приятеля він побачив ніж.

— Чого вам треба? Хто ви такий? — уривчасто, впівголоса запитував, загрозливо наближаючись, Ганка.

— Ти що, не пам'ятаєш? Я — Красл, та ми ж мешкали разом з вами в одній кімнаті, Тондо. Разом ходили пасти гуси. Щодня, поки мати моя не померла…

Ганка ще трохи недовірливо поглядав на вчителя, але ножа свого все-таки сховав.

— А з тебе пан вийшов у тому сирітському притулку. Бачу, не поталанило мені, моя мати не померла.

— Це блюзнірство.

— А ти знаєш, як ми тут живемо? Каторга від суботи до суботи, і в неділю те ж саме. Тільки й того, що зранку буває вільний час, щоб сходити до костьолу. Ото замість костьолу і можна трохи похропти. А з тебе вийшов пан.

— Я працюю вчителем. А ти? Не сердься, але чому ти вночі лізеш через мур? Тобі не здається, що ти схожий на злодія?

— На будь-що інше, а на грабіжництво я нездатен. А що тобі до мене? Тебе хто підіслав? — він знову підозріло глянув на Красла.

— Ніхто, я хочу тільки допомогти Альбіні Павлатовій.

— Не треба. Про неї ми самі піклуємось. Думаєш, чого я вночі деруся через мур? Я ніс вечерю Альбінці.

— Але чому потайки?

— Ти що, слідчий?

— Боронь боже, — мовив учитель і розповів Ганці про свою місію у Свагові.