Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 45

Георгій Кублицький

Шлях туди пролягав через верхів'я Тумату, позначені на всіх картах блакитним пунктиром. Це означало, що річка позначена навмання, за уривчастими і непевними розповідями. Ні європейці, ні араби не ризикували проникнути у верхів'я Тумату, на землі войовничого абіссінського племені гала, яке мужньо захищало себе від рабства.

Ковалевський вирішив іти туди з нечисельним загоном. Решту людей він залишив на щойно відкритих золотих родовищах.

Наприкінці березня 1848 року загін заглибився в гори. Ковалевський суворо заборонив солдатам, які його супроводжували, найменшу наругу. Він сподівався, що галла зрозуміють його дружні наміри.

На першому ж нічному бівуаці вартові помітили, що в горах спалахують, гаснуть, мерехтять вогні. Десь далеко рокотали барабани. Якщо вслухатися, то можна було вловити особливі звукові відтінки в кожному ударі. Чудовий музичний слух африканців дозволяв їм передавати барабанним боєм важливі звістки.

Зараз сторожові пости посилали тривожну звістку: на землю галла ступили чужинці. Вогні не гасли цілу ніч, і в їхньому мерехтінні відчувалось попередження пришельцям.

Уранці експедиція вислала вперед розвідку. Вона повернулася з звісткою, що далі русло Тумату завалено камінням.

— Пане Ковалевський, це не каміння, а гори, які впали в річку. Там не пройти ні коневі, ні верблюдові, — твердив перекладач. — Горе нам, якщо галла нападуть на караван у цій пастці…

— А, от у чому річ! — обірвав Ковалевський. — Стривайте, а пішки?

— Пішки? Дуже важко. І якщо галла…

— Ми підемо пішки.

Хоч як одраджували Ковалевського, хоч як лякав його перекладач тим, що росіянин може попасти до галла в рабство або прикрасити своєю головою жердину біля хатини негритянського вождя, — ніщо не допомогло. Залишивши караван під охороною конвою, мандрівник у супроводі зовсім невеликого загону рушив вгору по долині Тумату.

Зрозуміло, каміння в руслі було не таким величезним, як здалось розвідникам. Тумат зовсім пересох. Вода залишилась тільки в ямах, де чекали на дощі крокодили.

Розвідники спіймали кількох негрів і збиралися вчинити над ними розправу, але Ковалевський наказав звільнити полонених.

Треба було бачити, як відчай одних полонених, горда зневага до смерті других, тупа байдужість третіх змінювалась надією, боязкою, недовірливою. Їх відпускають? Вони ступили кілька кроків, всотавши голови в плечі і чекаючи пострілів у спину. Ні, не стріляють… Тікати, тікати, мерщій тікати, поки білий начальник не передумав! Але двоє все ж не побігли, а пішли неквапно, з гідністю.

Пізніше, коли Ковалевський розповідав про цей випадок європейцям, які зібралися в Каїрі, один співрозмовник зауважив:

— Ви припустилися помилки, пане Ковалевський. Я особисто не бачу великої різниці між негром і мавпою. Ці чорношкірі мають навіть особливий запах. Якщо негр утік, ми пускаємо собак, і вони по цьому запаху…

— Пробачте, панове, але, на мій погляд, вправи в такому звірстві, на яке не зважиться найгірший негр, не роблять честі європейцям. Ваші міркування здаються мені…

— Але запах, запах! — нетерпляче перебив Ковалевського французький місіонер.