Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 37

… Сили хворого швидко згасали. Болісний озноб трусив його. Він знову бачив себе студентом Юр'ївського університету. Микола Фадейович, професор анатомії, про щось питав його, а він все забув і не міг відповісти ні слова. Потім Микола Фадейович втнув раптом шаманського танку і так гучно бив у бубон, що можна було збожеволіти…

У хвилини просвітління хворий бачив перед собою все ту ж білу пустелю, по якій вітер гнав снігові потоки. Потім почалась хуртовина. Коли хворий знову підвівся, щось холодне звалилось на нього: хуртовина намела над ним кучугуру.

Так тривало три дні.

Хворий майже змирився з неминучістю смерті, як раптом у нього майнула рятівна думка. Спирт! Як це він раніш не здогадався!

Намагаючись берегти сили, хворий відгріб сніг від купки дрібно порубаного плавника, що її склали козаки, покидаючи його. Веселе полум'я побігло по сухій трісці. Розтопивши в казанку трохи снігу, професор узяв банку із зоологічними препаратами і вилив з неї спирт у казанок.

Морщачись, він випив теплувату пекучу рідину і майже зразу заснув. Сон був довгий і міцний. Прокинувшись, професор відчув, що гарячка покинула його.

Він вибрався із свого притулку.

Поки він хворів, остаточно запанувала зима. Озеро замерзло. Відлетіли на південь подорожники — останні птахи, які співали свої пісеньки навіть після того, як снігові хуртовини уже обрушились на Таймир. Морозяне повітря обпалювало щоки. Далеко над тундрою клубочились темні хмари. І жодного сліду людини…

З одужанням прийшов голод. Їжі вистачило на кілька днів. Потім він жував березовий луб, з якого був зроблений легкий похідний посуд, смоктав шкіряні ремінці.

Минуло вже півмісяця, як професор залишився сам поблизу 75-ї паралелі. Якби він не був загартований і натренований, хуртовина давно б уже поховала його. Але все одно розв'язка невблаганно наближалась. Професор не мав сумніву тепер, що Ваганов і козаки загинули в тундрі під час хуртовини і що допомоги більше чекати нізвідки.

Так лежав він в своєму сніговому лігві і думав про те, що ніхто і ніколи не дізнається, як далеко вглиб Таймиру проникли вони, що зробили, де наклали головами. Хіба тільки який-небудь кочівник наткнеться весною на трупи.

Раптом йому здалось, ніби по снігу рухається біла грудочка. Куріпка! Він потягнувся по рушницю. Руки тремтіли, мушка двоїлась в очах. Од відбою в плече він повалився навзнак.

Куріпка підкріпила його. Поки є сили, треба йти на південь. Якщо бракуватиме сили іти, треба повзти на південь. Недалеко від гирла Верхньої Таймири вони залишили свого часу невеликий склад харчів. Тільки б дістатись до нього…

На маленькі санки —їх зрихтував дід Лаптуков, розлучаючись, — він поклав рушницю, оленячу шкуру. Хитаючись від кволості, потягнув їх за собою. Пройшов сотню кроків і звалився на сніг. Відпочивав довго. Знову поплентався вперед. Ноги одвикли ходити. Санки здавались свинцевими. Серце гупало так, ніби він пробіг цілу верству.

Попереду курилася снігом біла рівнина, яка закінчувалась горбами з якимись чорними цятками на схилах.