Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 36

Георгій Кублицький

Минуло ще три дні, а погода не покращала. Інколи вітер дув не так люто, зате назустріч.

У мішках залишались тільки крихти від сухарів. Пробували закидати мережу: що закинули, те й витягли. Добре ще — професорові пощастило підстрелити куріпку.

Четвертого дня, полюючи, Міддендорф з горба побачив на озері срібну смужку. Глянувши туди в підзорну трубу, професор поспішив до табору.

— Що сталося? — Ваганов бачив, що начальник експедиції дуже схвильований.

— Крига, — ледве переводячи подих, відповів той. — Вітер жене її сюди… Вона відріже нас.

Козаки зразу ж покидали в човен весь скарб. Усвідомлення небезпеки подвоїло сили, і човен, який підганяли частими ударами весел, поплив до західного берега озера, що поблискувало каймою міцної криги.

Веслярі, змінюючи один одного, працювали до повного знесилення, але вітер то гнав човен на південь, то відкидав його назад, у бік від гирла Верхньої Таймири.

28 серпня несподівано настало повне безвітря. Крижини, винесені в озеро поки ще невідомою, але вже близькою річкою, з неймовірною швидкістю почали змерзатися.

— Кінець надходить… — хрестячись, бурмотів дід Лаптуков. — Вмерзнемо тут. Ні пливти, ні йти… Миколо, угоднику милостивий, не дай померти без покаяння…

Професор став на лавку, оглянувся.

Збоку, за перетинкою крижаних брил, чорніла чиста вода. Адже це Таймира, Верхня Таймира, її гирло! Там — порятунок!

Навіть молодий лід встиг уже так зміцніти, що його ледве розбивали веслами. А давніший поступався тільки сокирі.

До гирла річки залишалось зовсім небагато, коли знову подув дужий вітер і лід почав рухатися. Човника розчавило, і він затонув майже одразу: «Тундра», стиснута з обох боків, розійшлась у пазах, і світлі фонтанчики крижаної води ринули в неї.

— Колекції, рушниці! — скрикнув професор, вистрибуючи на лід.

* * *

Снігова тундра. П'ять чоловік. Четверо ще так-сяк тримаються на ногах. П'ятий, хворий, лежить нерухомо. Хуртовина, виючи, мчить від берегів океану, нагадуючи про «білу смерть», яка чекає на кожного, хто заблукає зимою в тундрі. Хворий робить знак рукою, щоб всі наблизились.

— Я просив вас… Тепер наказую… Чуєте — наказую, — насилу вимовляє він, облизуючи губи, які запеклись.

— Нізащо! Нізащо! — вперто повторює Ваганов. — Ви хочете…

— Я хочу, — перебиває хворий, — щоб волю мою виконали… Неухильно, чуєте? Знаючи вашу благородність і відданість…

— А пропонуєте вчинити безчесно!

— Наказую: негайно вирушайте! Шукайте кочівників. Знайдете — згадайте про мене.

Даремно Ваганов переконує, що не сьогодні-завтра сили повернуться до хворого, і тоді можна буде йти всім разом.

— Адже я лікар, — каже той. — Безглуздо обдурювати себе. Моя хвороба може тривати два-три тижні. Хіба ви хочете моєї і своєї смерті? Хочете смерті людям, які довірились нам? А наслідки нашої многотрудної експедиції? Вони теж загинуть.

Ваганов, спотикаючись, бреде снігом. За ним з опущеними головами ідуть козаки і старий перекладач.