Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 29

— На власність?

— Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.

— Феєричне життя, — іронічно ствердила Мілька.

— Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.

— На жаль, я побоююся, що до людей також.

— Чому — на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.

— То чого ж ти хочеш від гуру?

— Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.

— Це інтригує, — всміхнулася Мілька. — Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.

Свята

Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.

Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.

— Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, — порадила вона татові. — Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.

— Добре, мамо, ми сходимо, — пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. — То всього найліпшого. Здоров’я.

— Власне, здоров’я, — повторила пригніченим голосом бабуся. — Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може заатакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.

Дядько заглушив бабусю, підкрутивши музику з промоційного диска, який був додатком до котрогось із жіночих журналів. Ми повернулися до привітань. Тих самих, що й щороку: здоров’я, щастя, успіхів (з натиском на наукові). Стіл, як і завше, вгинався від традиційних смаколиків, з любов’ю приготованих тіткою, а позад нього стирчала ялинка, оздоблена пластиковими тайванськими іграшками..

— Чудова ялинка, — озвалася мама, розглядаючись кімнатою в перерві між грибним супом і черговою з обов’язкових дванадяти страв.

— Я сам вибирав, — похвалився дядько. — Ліхтарики привіз аж із Берліна. А ви маєте такі ліхтарики?

— Так, із Росії, — як і щороку, відповідала мама, тягнучись по шматок коропа. — Вони світять, коли мають настрій. Слов’янська душа.

— А ялинка, певно, стара?

— Їй уже більш як десять років, — підтвердила, як і завжди, мама.

— А наша більш як три метри, — похвалився дядько.

— Добра та риба, — озвалася за якийсь час мама. — Це ти готував, Мар’яне?

— Ні, то я, — зізналася дядькова дружина Клавдія. — Мар’ян і справді чудово готує, як і всі чоловіки. Але ми обоє дотримуємося думки, що він не може надто часто зазирати до кухні, бо інакше ризикує вигоріти.