Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 27

— А я люблю зиму. Вона така біла й тиха, особливо ночі. — «О Боже, як банально!»

— Я волію дощ, — зізнався він. — Він дарує мені відчуття безпеки. Є для мене чимось заспокійливим.

Знову ніякова тиша. Чому я нічого не кажу?! Раптом Данієль заходився швидко кліпати.

— Що ти робиш? — занепокоїлась я.

— Колись я виявив, що коли хочеш запам’ятати якийсь образ, найліпше заплющити очі на кілька секунд, а потім швидко закліпати. А я дуже хочу запам’ятати тебе в тій сірій куртці з величезною торбою. Хочу запам’ятати надовго, на дуже довго.

* * *

— Ну і я мусила це комусь розповісти, вибач.

— Вишне, ти не мусиш нічого мені пояснювати, — обізвався Ірек, як завжди, навпочіпки і, як завжди, під столом. — Я знаю, що людина мусить виговоритися, інакше ризикує репнути через надмір таємниць.

— Але, може, я тебе знуджую.

— Ні, я люблю слухати, — запевнив він. — І добре, що люблю, інакше гигнув би від переситу. Ти навіть не уявляєш, скільки історій я вислухав від своєї істеричної матері, вічно закоханої в не гідних її чоловіків. Добре, що тепер вона має біля себе професіонала, який мене розвантажив. Але сестра й надалі полюбляє вивернути переді мною нутро. Навіть бабуся деколи поскаржиться, в основному на речі, які весь час від неї приховуються. Так що одна зайва оповідка мене не обтяжить.

— Класно, бо мені й насправді полегшало.

— Це єдине, що ти відчуваєш? — запитав він діловим тоном.

— Ну ні. Я й надалі відчуваю ошелешення через Данієля.

— Можна сказати, що він дійово тебе оглушив. Фахівець.

— Ніхто мене не оглушив, — обурилась я. — Просто я ще не зустрічала такого хлопця.

— Якого? — дражнив мене Ірек.

— Такого, хто подобався б мені більше, ніж мій тато. На жаль.

— Чому на жаль?

— Ну, бо мені якось незручно, що хтось чужий видається мені більшим авторитетом, ніж тато.

— Мені б твої проблеми, — форкнув Ірек. — Мій старий перестав бути для мене авторитетом, коли зник з хати майже двадцять років тому. А коли знову з’явився, то впав у моїх очах вдвічі.

— Але мій ніколи не зникав. Він брав активну участь у процесі мого виховання. Навчив мене багатьох цінних навичок. Наприклад, стенографії й основам грецької… А я йому отак віддячила. Не досить, що обдурюю його з тим факультетом, то ще й захопилась якимось асистентом.

— Ти закохалася? — запитав він. Напрямець, як це вміє Ірек.

* * *

Чи я закохалась… А що це, власне, означає? Думати про когось? Я не думаю, бо весь час сушу собі голову над тим, як повідомити тата про зміну факультету. Захоплюватися вродою? По правді, Данієль виглядає саме так, як, на думку мого тата, й повинен виглядати наречений його доньки, але чи мій це тип чоловіків? Чи високий щуплявий шатен з інтелігентним поглядом за дротяними окулярами і є естетичною вершиною моїх сподівань? Марити про зустріч? Щиро кажучи, я більше боюся тих зустрічей, ніж про них марю. Бо Данієль, ясна річ, кине глибоку думку, а я зразу почну белькотіти або ляпну щось на рівні першого класу. То я й сама вже не знаю.