Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 143

Короткозорий носорог наввистрибки втікав від пожежі, підкидаючи вгору важкий зад і тривожно сурмлячи. Він сунув просто на могилу, але за кілька кроків од засідки, зустрінутий десятьма стрілами, злякано заревів, сахнувсь убік і вчвал подався далі.

Слідком за носорогом на мисливців мчав величезний леопард. Охоплений панічним ляком, він уже лаштувавсь плигнути на вершечок могилки, але Павел вистрілив майже впритул. Куля розітнула череп, небезпечний хижак так жахливо заверещав, що всі ниць попадали на землю. Коли ж попідводили голови, леопард лежав нерухомо біля самісінької могили поряд пенька вельвічії. Це був напродиво рідкісний екземпляр, з лискучим, наче справжній шовк, хутром.

Зграї соколів, яструбів та могутніх білоголових орлів зажерливо налітали на беззахисні жертви й здіймались у повітря з напівобпеченими зміями, суходільними раками та велетенськими ящірками, які даремно намагались поповзом утекти від нищівного полум'я…

Пізньої ночі вітер вимів з неба дим. Вогонь, натрапивши на завбачливо випалену Капоком площу, обійшов кружка й загув далі. Вже не падали з неба жарини, сажа та попіл. Над спустошеною саваною висипали великі бліді зорі. Замовкли пташиний лемент і ревіння тварин. Рівнину, спотворену й непривітну, оповила тиша й задуха. Місяць задивувався згори небаченою в цих місцях чорною пустелею. На її сумному тлі, наче смолоскипи, де-не-де догоряли баобаби, самітні пальми та обрідні кощаві акації.

Тубільці поснули просто на плескатій верхівці могили. Тільки Камбела без угаву стогнав. Павел дививсь, як він карлючиться від болю, й під горло йому підкочувавсь теплий клубок жалю. Лагідний та послужливий тубілець прощався з життям.

Коли Домбо, виснажений пережитим, заснув, Павел підсів до старого:

— Камбела, кана бена? (Камбело, дуже болить?)

— Бена, бена, гамба! (Дуже, дуже, господарю!) — проквилив негр і обличчя йому пересудомило від болю.

— Ваке гу, Камбела! (Ти видужаєш, Камбело!) — спробував утішати пораненого Павел.

Старий глянув на нього широко розплющеними очима, в яких промайнула нездоланна жага життя, й щось квапливо зашепотів, але Павел знав лише кілька слів його рідної мови й страшенно пошкодував, що не знає більше. А малого будити не хотілось. Важка путь та небезпека на кожному кроці геть виснажили бідолашного хлопця. Він захляв і став схожий на благеньку очеретинку. Через те Павел і примушував його більше відпочивати, бо попереду ще чекало багато випробувань.

Камбела довго вовтузився й стогнав, але нарешті таки принишк. Певно, рана трохи попустила, й він заснув. Павел і собі ліг. Після пожежі не було небезпеки нічного нападу, й він вирішив не ставити вартових.

IV

— Лібата! Лібата, гамба! — озвався дружний гук.

Мандрівники вже проминули згарища й сходили в долину, що аж сяяла проти сонця — зелена, яскрава й мальовнича. Камбела не міг навіть ноги переставляти, через те Гама з Лією несли його на руках. Він ще дужче змарнів, скощавів, очі тоскно блимали, і в них поступово згасали останні іскорки життя.

Почувши радісний лемент, Павел глянув на табакерку. На карті в цьому місці не позначено жодного населеного пункту. Але ж очі не обманюють. Хижки стояли на рівненькому моріжку й здалека трохи нагадували пасіку.