Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 142

Раптом негри збігли з могилки врозтіч, а Капоко підступив до географа, який щойно приплентавсь.

— Має гамба шипучі палички? — поквапливо спитав негр.

— Маю, Капоко! — здивовано відповів Павел. — Дати тобі?

Можливо, тубілець не второпав географових слів, бо знову випнув шию і почав по-собачому нюшити вітер.

— Суне баум-ба! — схвильовано промовив Капоко, не зводячи очей з обрію. — Трава зайнялась! Люди погорять! Гамба згорить! Погано, гамба!

— Пожежа! — Павел і собі заходився принюхуватись.

А в повітрі й справді засмерділо горілою соломою та паленою землею. Обрій повільно запинало темно-попелястою хмарою. Капоко схопив сірники з Павлових рук, збіг додолу й у трьох місцях підпалив пересохлу траву. Вогонь схопився в одну мить, трава затріщала, й чорний дим шугнув понад землею. Вітер подужчав. Полум'я звивалось червоними омахами, сичало гадом і жерло траву. За якихось півгодини вигорів великий круглий простір. Над обсмаленим степом синім павутинням повис дим. Негри знову збігли на могилу. Павел та Домбо подалися слідком. Тепер уже було добре видно, як на небоколі мерехтить величезна кривава смуга, що часом яснішала, а часом ставала брудно-чорною.

Негри з тривогою дивились у той бік і квапно лаштували луки. Ген біля обрію вже видно й омахи полум'я. Над самою землею важкою градовою хмарою клубочивсь дим. Повітря прогіркло кіптявою. Вітер ще подужчав, і в обличчя мандрівникам ударила перша гаряча хвиля.

Стрімко майнула над головами зграйка яструбів. Якась маленька гарна тваринка, така завбільшки як звичайний заєць, але з ратицями та носорожачим писком, несамовито тицялась в різні боки й не знала, куди подітись. Тубільці назвали її нугахою.

Смертельний канчук пожежі виганяв із савани її мешканців. Після носорога-ліліпута пробіг страус. Він гупав по твердій землі, мов добрий кінь копитами. Три до смерті перелякані гієни блискавкою перетнули випалену мандрівниками площу. П'ять молодих левів неначе втікали від табунця смугастих зебр, а трохи осторонь земля стугоніла під чередою носорогів. Раптом з кіптяви вискочило ціле стадо струнких антилоп. Леви, нажахані й плохі, широко й споро стрибали, схожі на великих рудих кішок із підібганими хвостами. Перед шаленою стихією навіть найлютіші хижаки приборкувались і розгублено шукали порятунку. Рівнину сповнювало сумне ревіння, оглушливі сурми носорогів, лемент диких буйволів та розпачливе бекання антилоп. Усі згуки змішувались в одне безперервне жахливе виття.

Тубільці, повдягавшись на могилі, пильно стежили за кожною твариною, стискаючи в руках асагей і напнений до брину лук. Домбо пантрував з пістолетом напоготові. Павел, прикипівши щокою до приклада, грів пальцем спусковий гачок карабіна.