Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 12

— Чудова куховарка! — підтвердив той.

Дівчина злякано сіпнулась, але турок викрутив їй руку, і вона тихо заголосила.

Павел зблід. Потім на щоках у нього виступили червоні плями. Пальці стислись у кулаки. Він підступив до англійців, що байдуже, мов баришники, торгувалися з турком, а той і далі хваливсь, як його падчерка смачно готує всякі східні страви.

Проте англійців, мабуть, менш за все цікавили кулінарні здібності дівчини.

— У нас на яхті добре, дуже добре! Музика, пісні, гарне життя! — цокаючи по брукові ціпочком, говорив довгобразий англієць.

У Павловій пам'яті раптом спливли картини турецького рабства. Він згадав розбещених беїв, які, мов зграї вовків, наскакували на села й паплюжили чисті болгарські хати.

І ось тепер він бачить таку ж страшну сцену в Стамбулі. Серце в Павла немов захлинулося кров'ю.

Він підійшов і став між англійцями. Поруч нього вони здавалися миршавенькими сухостоями, що виросли під крислатим молодим дубом. Одним помахом Павел турнув англійців далеко від себе, і цю мить звідкілясь із темряви виринула постать кремезного матроса.

Перси й усі присутні збуджено загомоніли. Дехто сварився на кривоногого турка кулаком. Матрос підбіг до турка, обличчя йому скривилося від люті, він підняв руку, мов свинцеву булаву, й затопив кривоногому межи очі; той поточився й гепнувся під двері перехнябленої крамнички. Дівчина, схиливши гнучкий стан, майнула попід муром і зникла в темряві.

— Так і треба мерзотникові!

— Добре заюшив йому! — схвально загомоніли навколо.

Матрос обернувся. Павел глянув на його суворе, випечене, мов цеглина, обличчя.

З бічних крамничок вибігали стривожені люди. Знявся гамір. Англійці злодійкувато ретирувалися. Зник десь і матрос. На бруківці, тихо покректуючи, лежав гачконосий турок. Коло нього юрмилися цікаві.

З мінарета мечеті, звівши руки до неба, протяжним хрипкуватим голосом заспівав муедзин. Багатий перс із золотим ланцюгом на грудях низько вклонився й тицьнувся лобом об бруківку.

V

Часом трапляється зустрічатися з незнайомою людиною багато разів. Так було в Балканова з матросом із бакенбардами. Балканов не гадав стріти його вдруге. Чи мало ж кораблів кидає якір у Стамбулі! Матроси забивають усі корчми та кав'ярні, галасливо розмовляють, регочуться й горлають своїх пісень.

Від цих людей із засмаглими, кольору темної бронзи обличчями віє солоним морським вітром і подихом далеких країн. Вони відрізняються од жителів суші: прості й сміливі, матроси не раз мужньо зустрічали шалені шторми, що, мов шкаралупиною, бавилися кораблями й на тріски ламали щогли…

Павел увійшов до кав'ярні крізь низенькі скособочені двері. Старі закіптюжені ліхтарі на сволоках кидали бліде світло, яке ледве пробивалося крізь сизий дим, що густими хмарами висів під почорнілою стелею. Коли торгали дверима, димове павутиння гойдалось і розпадалося на клапті.

Всередині не було де голці впасти.

Гурт іноземців смалив люльки з довгими цибуками, горлав і гатив кулаками об стіл. До Павлових вух долинула їхня мова — то були угорці. За сусіднім столиком сиділи російські матроси. З рис обличчя, кольору шкіри та розрізу очей, з вилиць і акценту не важко було здогадатися, що серед них є й українці, й татари, й білоруси, й грузини. Павел схвильовано поспішив до них.