Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 119

Павел часто спостерігав, як молодий мисливець роздивляється «вогненний лук», нахиляє голову й заглядає в затвор, обмацує поглядом спіральні нарізи цівки, потім переводить очі на блискучі та загострені з одного боку латунні «невидимі стріли». Капоко немовби намагався збагнути таємницю білих людей з «острова серед моря», але не так сплоха це було зробити. Він жодного разу не наважився, бодай крадькома, клацнути затвором або нишком поцупити «невидиму стрілу» — патрон і сховати його собі в набедреникові. Це б засмутило білу людину, яку юний негр глибоко шанував.

Але найбільшою дивовижею для нього був географів кишеньковий годинник. Цей круглий металевий «плескатенький горішок» із шерхкою гулькою збоку, великим колечком та тоненьким срібним ланцюжком Капоко щодня бачив або в руках у білої людини, або ж зверху на дорожній торбі, яка звичайно лежить біля дверей хатини. Капоко інколи вмощавсь на колодці й добру годину стежив за рівномірним рухом маленького металевого язичка секундної стрілки. Приклавши вухо до дивного «горішка», він наслухав чітке й дзвінке цокання чогось живого всередині.

Але навіщо біла людина щоранку крутить блискучий плескатенький горішок за шерхку гульку? Павел двічі намагався пояснити хлопцеві, що в годинникові є тоненька пружинка, яка накручується на металеву вісь. Капоко уважно слухав, але потім знизував плечима — нічого не міг уторопати.

Одного разу географ дав годинник допитливому юнакові й дозволив йому самостійно накрутити «шерхку гульку». Капоко, певно, давно мріяв про це. Він обережно простяг руку й помацав голівку годинникового ключа, але вмить, мов ужалений, відсахнувсь. Потім, очевидно, цікавість таки перемогла, й Капоко знову взявся за «гульку». Переконавшись, що нічого страшного в тому немає, він накрутив пружину й лишився страшенно задоволений. Та коли Павел причепив годинник йому до набедреника, хлопець, радісно збуджений, заверещав щось своєю мовою, ніжно погладив срібний ланцюжок, що сяяв на сонці, випнув гордовито груди, переможно задер голову, примружив очі й вигукнув:

— Капоко — гамба! Капоко — гамба!

Тубільці заздрісно блимали на свого щасливого одноплемінця, який носив на набедреникові таємничий плескатенький горішок з лискучим ланцюжком. Попишавшись трохи й поблискавши лукавими очицями, Капоко збігав показати те диво ще й батькові, але швидко повернувсь назад і віддав годинник Павлові, вирішивши, що вже аж надто довго тримав при собі таку дорогоцінну річ. Географ забрав годинник, але відтоді щоранку дозволяв хлопцеві накручувати пружинку.

Певно, від цього молодий негр мав неабияку втіху, бо тепер приходив ще вдосвіта, сідав за дверима й нетерпляче чекав, коли прокинеться біла людина. Капоко був на диво кмітливий і меткий хлопець.