Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 120
Григор Угаров
Звичайно зранку Павел заходжувався коло своєї колекції жучків, павучків та метеликів. Він обережно спресовував і засушував між двома шматками кори квіти, листя та різне зілля. В окремий щоденник занотовував дані своїх географічних спостережень і постійно вів облік кліматичних змін.
Певно, Домбо встиг просвітити свого приятеля щодо Павлової роботи, бо Капоко чимраз частіше почав приносити пташине пір'я, кістяки, живих плазунів і багато іншої всячини, що, на його думку, могло зацікавити «білого чаклуна». Зрозуміло, дуже часто він носив і різний непотріб.
Дні минали повільно й одноманітно, дарма що Павел напружено працював.
Одного разу він повернувся з ранкової прогулянки похмурий і сказав Домбові:
— Далі гаяти часу не будемо! Треба рушати. Карателі можуть і не прийти, а коли припиниться та колотнеча між сусідніми племенами — теж невідомо!
Домбо майстрував собі новий лук. Почувши такі слова, він випустив з рук причандалля й злякано вигукнув:
— Ой гамба, яги вб'ють нас!
— Що то ще за яги? — здивувався географ.
— Яги — лихе плем'я! Ще страшніше за гумба-гумбу! — відповів Домбо й заскреготав. чубами, показуючи, які жорстокі оті яги.
Балканов сів і запалив цигарку. Перед ним промайнула людська тінь. Павел підвів голову — то був Бенгас. Вождь дуже змарнів. В очах прозирала тривога. Він прийшов у повному бойовому спорядженні: з луком, списом, рогом із слонячого ікла, щитом, шоломом з твердої кори та сагайдаком стріл. Поруч нього стояв якийсь присадкуватий літній чоловік з дуже чорною шкірою.
Бенгас ушанував білу людину, але не всміхнувсь, як завжди. Обличчя в нього було похмуре й суворе.
— Ідуть! — майже прогарчав він. — Що скаже білий чаклун? Добрий дух забрав Маванду в жертву за перемогу. Але чи переможемо цього разу?
— Скільки в них вогненних луків? — поцікавився Павел.
— Стільки, скільки пальців на руках і ногах у Бенгаса! А може, навіть більше!..
— Де вони зараз? — нетерпляче розпитував далі Павел.
— У Слонячій долині. Тут будуть, коли денне світило зійде над банановим лісом.
«Отже, лишається доба… — міркував Павел. — З цілим загоном солдатів тубільцям годі й змагатись. Тепер уже їм не допоможуть мої «вогненні луки»…
Але Балканову не хотілось говорити про це зараз, щоб не викликати серед племені паніки. Через те він і сказав Бенгасові прийти тоді, коли сховається денне світило й зійде нічне.
В пізні обляги, коли жовтаве коло місяця виглянуло з-за лісистого пагорба, вождь привів усіх своїх старійшин разом з чаклуном та ковалем.
Павел сидів коло ватри. Камбела підтримував вогонь, а Домбо вже встиг заснути. Старий негр виніс буйволячі шкури, й гості повсідались. Тільки тепер географ як слід роздивився того присадкуватого, що приходив із вождем уранці. То був уже старий чоловік, зморшкуватий, грубо татуйований прямими широкими рисками. Він мав довгі руки й широкі ступні.
Камбела збудив Домба.
Бенгас мовчки дивився на географа. По короткій паузі запитав:
— Що вирішила біла людина?