Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 117

Капоко слухав, утупившись в одну точку. Обличчя йому стало суворе, губи тремтіли.

— Лихі білі! — загрозливо процідив він крізь зуби. — Ми не дамо їм жодної людини з. нашого племені!

Вождь не виходив з хати й цього дня. Смолоскипи на тину в нього й досі горіли. Але життя вимагало свого. Жінки квапились вибрати маніоку до приходу карального загону. У громадському будинку кували зброю.

Всі географові заміри летіли шкереберть. Хотів він того чи ні, але мусив залишатись у цій тубільній лібаті. Ніхто не міг передбачити, коли йому видасться нагода знову рушити в дорогу. Але й тинятися з кутка в куток або вилежуватись у холодку під пальмами — теж дурне. Павел був не з тих, хто марнує час. Він сів і склав собі суворий план: вивчати рослинний світ, тварин та комах, поглибшувати свої знання з культури, побуту, первісних релігійних звичаїв тубільців.

За якихось два чи три дні його хатина була вщерть забита шматками деревної кори, листям, квітами, віхтями зілля, трави, корінням, різними жучками та метеликами, дрібними плазунами, птахами, суходільними раками, черепахами тощо. Все це Павел припаровував, систематизував і описував у зошиті.

Надвечір, коли спадала спека, він відвідував хижки тубільців або розмовляв з гостинними господарями, перемальовував тотеми, обрядні келихи, робив ескізи внутрішнього оздоблення жител. Майже в кожній хатині знаходив щось оригінальне: то гарний дерев'яний посуд, то цікавий бамбуковий глек на воду. Дехто мав рогові келихи, гарно помережані розпеченим залізом. Майже біля кожної оселі стояла дуплянка з великою каменюкою на дні. Це були «каструлі», в яких господині варили м'ясо. М'ясо спочатку клали в дуплянку й заливали водою. Потім на вогні нагрівали каменюку, коли вона розпікалась, укидали її в «каструлю». Охолоджену каменюку витягали й натомість укидали щойно розпечену. І так доти, доки в дуплянці закипить вода й звариться страва.

Одного вечора Павел побачив, як два чоловіки терли одне об одне сухі цурпалки, щоб видобути вогонь. До цурпалків були прив'язані шматки трута, що мали ловити іскрини. А від сусідської хатинки за ними зловтішно спостерігав той самий тубілець із спотвореним шрамами обличчям, якого колись звинувачували в крадіжці намиста.

— А чом ви не попросите вогню в сусіди? — здивувавсь Павел.

— Просили, та не дає! Мана сердитий на нас, — відповіли чоловіки. — А з громадського вогню не маємо права брати жару аж до нового молодика, бо наша ватра згасла з нашої вини.

Географ сам підпалив їхній трут, дав неграм ще й по два сірники та шматку тертушки. Вони покидали цурпалки й побігли до сусідів похвалитися дивиною.

Підійшла старенька зморшкувата негритянка. Усміхаючись аж до вух, вона вхопила географа за рукав і потягла до своєї хатинки.

— Добрий дух зробив нас щасливими! — радісно шамкотіла бабуся. — Мій хоробрий син уже багато місяців живе у власній хатині. Його пума народила сина!

З дверей виглянула й молода породілля. Ноги їй по самі кісточки були пофарбовані червоною глиною. В руках вона тримала величезну макітру, оздоблену чорно-червоним орнаментом. На дні макітри спало сповите в хутро африканської лисиці немовля. Поруч нього лежали дві кокосові шкарлупинки з водою.