Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 116

V

За ніч ніхто в лібаті й очей не стулив. Перед дверима кожної оселі горів устромлений у землю смолоскип, а біля громадської хати палахкотіло величезне вогнище.

Тубільці нескінченною вервечкою снували між селищем і місцем, де розбирали тушу забитої слонихи. На стежині від смолоскипів було видно мало не як удень. Над лісистим пагорбом стояла рожева заграва. Тубільці пекли слонятину великими куснями, обгортали в бананове листя й зносили до громадської комори, де м'ясо ще й солили, аби довше збереглось.

Без угаву гупало дерев'яне лукулі, й його ритмічні удари відлунювали в далекому лісі аж до самого світанку.

Павел теж не зміг ні на часину задрімати. Тубільці юрбами сунули до дверей його хатини, зазирали всередину й шукали очима «вогненний лук», який «невидимою стрілою» пронизав непереможного гумба-гумбу. В мерехтливому світлі смолоскипів географові було добре видно їхні усміхнені обличчя, блиск очей та білі, мов порцеляна, зуби.

Наступного дня кожен чоловік племені мав піднести подарунок хороброму мисливцеві, який здобув стільки вами (м'яса) для племені й забезпечив людям їжу на багато днів. За якусь годину біля Павлової оселі виросла добра кучугура кокосових горіхів, бананів, бататів та інших їстівних коренів. Кабанга припер величезний глек золотавого меду. Старий трохи посидів та й пішов собі. Потім завітав Капоко. Руки в нього були свіжо побіловані глеєм. Павел поспитав, доки він їх білуватиме, але хлопець лише нахмурився й нічого не відповів. Пояснив Домбо. За звичаєм племені, ім'я небіжки не можна згадувати, бо це дратує лихого духа. А руки собі Капоко білуватиме до нового молодика.

Цього разу юний мисливець був уже не такий сумний. Він старанно зібрав усі подарунки й поскладав їх у хатині, обмацав кожну географову річ, не проминув спитати, як вона зветься мовою білих, і дуже чудувався з дивних слів «рушниця», «ніж», «компас», «бінокль». Він намагався запам'ятати ці слова, повторюючи їх уголос по кілька разів, але язик не завжди слухався його. Кінець кінцем він засміявся сам із себе й заходився біля ватри.

— Коли прийдуть лихі білі? — поспитав у нього Павел.

— Цього ніхто не знає, — відповів Капоко, бгаючи в люльку жовте сухе листя та потерть якогось коріннячка.

Павел подарував йому коробку сірників. Капоко страшенно зрадів дарункові, але люльку припалив од жаринки. Пихнувши кілька разів, хлопець раптом попросив географа взяти його з собою за носія, коли настане день вирушати в дорогу. Павел пообіцяв. Очі в Капока радісно заблищали, на обличчі йому заграла щаслива усмішка. Потому, почадівши трохи люлькою, він спитав, чи то правду кажуть, ніби чорних людей «на острові серед моря» вбивають.

— Ні, не правду, — відповів географ. — Їх тільки примушують обробляти землю. Праця тяжка, а їсти дають мало. Чорні люди швидко виснажуються й захворюють.

— А тоді їх таки вбивають з вогненних луків! — наполягав на своєму Капоко.

— Ні, не вбивають. Вони від такого життя й самі гинуть! Натомість привозять інших. А ті також умирають.