Читать «Слідами змови» онлайн - страница 75

— Вернись назад, дурню! — ревів Дункан.

Я побіг далі поміж кущами. Попереду серед листя заблищала вода. Я звернув ліворуч. І знову вода. Лише тоді я збагнув: ми були на маленькому острівці.

Доведеться перепливати озеро. Але як стрибнути у воду? З цього боку острів кінчався гострими скелями, що витикалися з мілкої води, наче гострі зуби. Я ступив у воду і спробував добрести до глибокого, але не встиг навіть замочити колін, як Дункан наздогнав мене. Він схопив мене в оберемок, як ведмідь, і хоч як я опирався, виніс на берег і кинув на траву.

— Дурню, — сказав він, — ти хочеш, щоб тебе спутали, як козеня?

Він потяг мене до халупи. В кошику з харчами лежала завбачливо приготована мотузка. Він скрутив мені ноги і, не розрізаючи мотузки, зв'язав руки. Спочатку він хотів заломити мені руки за спину, але зрештою пожалів мене.

— Тобі ж треба попоїсти, — сказав він і зв'язав руки в такий спосіб, що я міг насилу піднести їх до рота.

В кошику була хлібина, м'ясо та інші харчі, а також невелика пляшина вина. Він урізав скибку хліба, шматок м'яса і вклав їх мені у зв'язані руки.

— А тепер призволяйся як можеш. Ножа я тобі не дам. Ну ж бо, берися до їжі. Чекати доведеться довго.

— А чого чекати? — = похмуро спитав я.

Нахиливши голову і підвівши руки, я вп'явся зубами в м'ясо. Мені треба було підживитися.

— Постривай, дізнаєшся.

Кілька хвилин ми мовчали. Я напружено думав. Якщо це не Дервентвотер, то, виходить, ми на одному з маленьких острівців, розташованих на протилежному кінці Алсвотеру, за кілька миль од вежі. Але чому вони, хоч який це був клопіт, перевезли мене сюди й приставили сторожу? Кого чи чого ми чекали?

На щастя, Дункана проймала дедалі більша цікавість. Раз або двічі скоса позирнувши на мене, він нарешті не витримав.

— Що ти там робив? — запитав він навпростець. — Що тобі відомо?

Я бачив, що цього здорованя мордував страх.

— Дуже багато, — відповів я.

Не знаю, як повелися б інші за таких обставин, але я поклав скористатися з його страху перед невідомим майбуттям.

— Хто ще знає про це, крім того чоловіка, що пробрався був у вежу?

Що мені казати? Я не хотів будити його підозри, щоб вони не натрапили на слід Кіт і не подалися до моєї домівки. Але переконати їх, що я діяв сам, це означало поставити під загрозу власне життя. Занадто велика буде спокуса заткнути мені рота раз і назавжди, як вони, напевно, зробили з бідолашним Томом.

— Постривайте — дізнаєтесь, — відповів я.

Його лице скривилося.

— Атож, — сказав він, — ми про все дізнаємось, коли приїде сер Філіп. У нього ти заговориш. Він уміє примусити людей говорити. Я хочу тебе визволити від тортур. — Він припав до пляшки, наче хотів утопити у вині свій страх. Потім нараз обернувся до мене, витираючи рукою чорну бороду. — Нам треба дізнатися про все, хлопче. Від цього залежить наше життя. Але я не хочу, щоб тебе мордували. Я знаю тебе і знаю твоїх батьків. Не бажаю я наживати ворогів. Хочу, щоб ти вважав мене за свого друга.