Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 194

— Я хотів сьогодні побути цілий день дома, але міністр Ахмед прислав по мене кур'єра. — Марко посміхнувся трохи зніяковіло. — Пробач мені, Ашіма! — І зник.

Для нього вона тільки блискучий камінь, який прикрашає сад.

Може, їй треба було сказати: «Чому ви пробачаєтесь переді мною? Я вас не розумію, месер Поло. Хіба є що-небудь важливіше за ваші справи при дворі? — І потім ущипливо додати: — Ви ж знаєте, що я найбільше люблю сидіти сама вдома».

Ашіма вигадувала нові й нові відповіді, все вагоміші і все ущипливіші. Вона взяла срібне люстерко, оправлене в слонову кістку, протерла його до блиску і глянула на себе. Хіба вона не красива? Вітер шарпав відчинене вікно. На вербі тріпотіли листочки і співали тиху мелодію, доповнюючи її мовчазною грою тривожних тіней.

Служанка, яку Ашіма прозвала Перлинкою, принесла чай. Вона дрібно, нечутно протупотіла по килиму, ніби танцюристка. Ашіма відклала люстерко і відступила од вікна.

— Ти така весела! — сказала вона. — Завжди смієшся.

Дівчина зиркнула на господиню. Її пройняв легенький острах. Може, вона її розгнівала? Але Ашіма була зовсім не сердита, тільки трішки зажурена. Хіба вона не чує, як співають пташки?

— Я кинула в ставок камінець, — сказала Перлинка, — і рибки порснули на всі боки. Так було весело!

Вона показала руками, як швидко розбіглися золоті рибки, і широко розкрила рота: ось як вони хапають воду. Вона так скривилась, що Ашіма не могла стриматись од сміху.

— Ну, досить! — сказала вона, знову посерйознівши. — Адже мені зовсім не хочеться сміятись.

Дівчина одразу ж послухалася, хоч її обличчя залишилось веселим.

— Тут так хороше! — зважилася докинути вона. — Ви такі добрі до мене. І їсти є вдосталь.

«Її не б'ють, — подумала Ашіма, — і вона рада». Ашімі стало трохи соромно за свою невдячність. Як вона могла забути, що вона стояла на найнижчому ступіні людського існування, поки її не визволили Матео й Марко. Голод, побої, лахміття замість одежі — ось що знала вона тоді.

— Я хочу тебе щось спитати, — мовила вона до служниці.

Та з цікавістю схилила голову, облизнувши кінчиком язика губи. Вона мала такий вигляд, наче сподівалась почути якусь величезну таємницю.

Щоки Ашіми почервоніли. На мить вона завагалась, але врешті все-таки спитала:

— Скажи, Перлинко, чи я красива?

І враз так засоромилась, що не знала, куди очі подіти.

Але дівчина відповіла їй з щирим подивом:

— І ви ще питаєте? Ви гарні, як фея. Хто тільки гляне на вас, того одразу полонить ваша краса. Та ви й самі це знаєте. Нащо ви питаєте мене? Ви гарні й добрі, як небесна королева, — мрійливо додала служниця.

Ашіма збентежено бавилася намистом з перлів.

— Я питаю такі дурниці, — мовила вона. — Пообіцяй мені, що ти нікому не скажеш про це жодного слова.

— Нікому! — урочисто пообіцяла дівчина. — Навіть золотим рибкам у ставку не скажу нічого.

Раптом Ашіма почула чиїсь кроки.

— Хтось прийшов, — мовила вона, встаючи з свого місця. — Ходи-но подивись, може, це пан повернувся.

Двері тихо відчинились. В Ашіми закалатало серце. Вона приколола волосся шпилькою з бірюзи і схвильовано розгладила руками вбрання. Вітер доніс до її слуху чужі чоловічі голоси. Ашіма розчаровано сіла на своє місце. Коли повернулась Перлинка, вона знову була байдужа й холодна.