Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 191

— Ходімо, Шю, — сказав Ванг. — Ти гратимеш на сопілці, а я жебракуватиму… Прекрасне життя в Китаї, Шю.

— Я вже чую їх, батьку Ванг. Вони вибивають двері. Скоро вони прийдуть сюди. Треба поспішати.

Навантаживши на віслюка свої мізерні пожитки, Ванг вивів його через задні двері у вузенький провулок. Солдати тарабанили вже у ворота.

— Вперед, сіренький! — тихо мовив Ванг.

Шю міцно тримався за повід, його хлоп'яче обличчя посіріло від горя.

— Може, ми ще повернемось коли-небудь сюди, — пробурмотів Ванг.

Глиниста дорога була розбита пішоходами, кіньми і віслюками. Перед будинками лежали купи брудного снігу. Багато крамниць і майстерень було замкнено. Через південні ворота потоком сунули біженці. Вартові пропускали їх, бо їхній командир, полковник Ван Ку, наказав не затримувати жодної людини.

А в цей час міністр Ахмед, влада якого після імператорських іменин ще більше зміцніла — плів свої сіті. Народ голодував. З нього здирали останні копійки. Державна каса наповнювалась, і хан Кублай не цікавився, звідки беруться гроші. Ахмеду вдалося обвинуватити начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна в непослуху і домогтися від імператора дозволу на його страту.

Полковник Ван Ку одягнув поверх свого мундира біле вбрання і пішов на те місце, де було поховано знівечене тіло друга. Він довго стояв перед могилою. Вартові біля в'язниці не зважувалися прогнати його, хоч стояти на цьому місці було суворо заборонено.

— Він убив тебе, — промовив Ван Ку. — Але я помщуся за тебе. Я не заспокоюся, доки його тіло не кинуть собакам. Клянуся тобі… Клянуся!

Коли він пішов з могили друга, його обличчя було суворе, мов залізне.

Одного ясного, морозного дня 1282 року Марко дізнався про цілковиту невдачу морського походу в Ціпангу. Дві тисячі китайських джонок, маючи на, борту понад сто тисяч солдатів, підійшли до Ціпангу. Військо висадилось на узбережжі багатого острова і в першому бою геть знищило ворога. Але скоро Токімун, зібравши з усіх кінців острова свої сили, вдарив по татарах і китайцях, завдав їм поразки і прогнав на кораблі. Невдовзі налетів страшний північний вітер, який майже повністю знищив ханський флот.

«Венеція! О Венеція! — думав Марко. — Матео ніколи вже не побачить тебе». Марко не мав сумніву, що хоробрий Матео бився в перших рядах, тож і мало надіявся на те, що він залишився живим.

Прийшовши додому, Марко з силувано веселим обличчям проскочив до своєї кімнати. Він не хотів зараз зустрічати ні Ашіми, ні батька, ні Мафіо Поло. Невже така людина, як Матео, може не повернутися? Марко поринув у спогади. Ось Матео, вправно орудуючи своїм велетенським мечем, б'ється з караунасцями. На шию йому падає петля і валить його на землю. «Тікай, Марко!» кричить він, задихаючись. Матео сидить у земляній в'язниці і вириває з рук вартового спис. «Хасан-бек мертвий. Ходімо, Марко, у нас немає часу». Зоряної ночі, незважаючи ні на примарні тіні, що залягли біля дороги, ні на хижих звірів, що скрадаються лісами, ні на завивання шакалів, вони тікають від караунасців…

Марко здавалося, ніби він чує лагідний голос свого друга, і з кожною фразою в його уяві все виразніше поставали картини минулого. «Ти ще живий, Матео?» питав він, як дитина, сам себе і чекав відповіді, наче вона могла прийти з глибини його серця. Але відповіді не було.