Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 179

Стало зовсім темно. Повз Ванга пройшов молодий, добре одягнений чужинець. Помітивши на щоках коваля знаки злочинця, він прискорив крок.

— По що приходив Лі? — поцікавився сліпий Шю. — Я чув його голос.

Але Ванг мовчав. Він усе ще відчував на собі погляд чужинця. Дзвін на дзвіниці вдарив удруге. Коваль гірко засміявся.

— Бережіться, я злочинець! — гукнув він до якогось чоловіка, що саме перед його кузнею лупцював свого впертого віслюка.

Втретє вдарив дзвін. Вулиці міста, огорнуті нічним мороком, були зовсім порожні. Де-не-де горіли тьмяні ліхтарі. Велике місто було ніби безмежна пустеля. Мертва тиша ще підсилювала враження. Перед дзвіницею стояли двоє татарських вояків з луками. Якийсь чоловік вичікував у темному завулку, поки повз нього пройдуть гомінливі патрулі. Високий, сутулий, вузькоплечий, він здавався кволим, його обличчя ховалось у темноті. Він ішов обережно, тримаючись затінку попід мурами. Врешті він спинився там, де провулок вливався в широку вулицю. Ліхтар освітив на мить обличчя незнайомого. Воно було сховане під чорною маскою, яка прикривала чоло, скроні й ніс. Дочекавшись, поки вдалині завмерли вигуки патрулів, він озирнувся на всі боки і перебіг на другий бік вулиці.

В кузні Ванга було темно. За дверима, що виходили на вулицю, лежав Шю. Він чув те, чого не могла почути жодна людина. Ось з своєї нори вискочив пацюк, шмигнув на город до капусти і почав її гризти. Двоє людей перелізли через стіну і, важко дихаючи, спинилися посеред двору. Один з них прошепотів:

— Ось ми й прийшли.

Скрипнули двері, і люди вступили в кузню. Потім він почув тихі кроки і відчинив двері. Зайшов незнайомець у масці.

— Веди мене до Ванга! — наказав він.

— Ходімте, пане.

Коваль, пекар Лі, кравець Ву і носильник Янг сиділи, зігнувшись, біля каганця, що освітлював тільки їхні голови та плечі. Вся кімната тонула в пітьмі.

— Я незнайомий кур'єр, — назвався чоловік. — Не вставайте, слухайте мене. — Він подивився на сліпого Шю і після деякого вагання сказав: — Хлопець хай вийде'.

Шю хотів було слухняно відчинити двері.

— Хай лишається тут, — заперечив Ванг. — Шю нікому нічого не скаже, пане. Навіть якби його забили до смерті, Шю нічого не скаже.

— Гаразд, — мовив незнайомий кур'єр. — Хай лишається.

Шю зрадів, сів у темному кутку і став наслухатися до розмови дорослих.

— Коли ми запалимо на горах сигнальні вогні? — спитав нетерплячий Лі.

Вангові пригадалось темне, смердюче підземелля, в якому його протримали три роки. Шрами палали на його щоках.

Носильник Янг і кравець Ву мовчали.

— Ще не настав час, — промовив незнайомий кур'єр. — Але мені веліли переказати, щоб ви були наготові.

— Тигр, який пожирає надто багато людей, врешті сам упаде в яму, — сказав носильник. — Сьогодні Ахмед знову був у імператриці…

— Ще не настав час, — повторив незнайомий кур'єр. — Яма ще не досить глибока.

— Коли мені скажуть: «Убий його», я задушу його власними руками, — похмуро мовив Ванг.

— Краще, якщо ти будеш кувати мечі і вістря для списів.

Незнайомий кур'єр мовчки оглянув напружені обличчя і сказав: