Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 144

Де ж дівся караван? Свинцевим тягарем лягло на душу Марко почуття самотності. Віслюк потерся головою об його плече.

Раптом Марко вчулося, що десь недалеко їде караван.

— Ходімо, сіренький! — сказав юнак. — Хіба ти не чуєш? Нас розшукують друзі.

Він скочив у сідло, прислухався до навколишньої тиші і тепер уже зовсім виразно вловив тупіт багатьох копит за великим пагорбом. Він злегка пришпорив віслюка. Тварина байдуже рушила в бажаному напрямку.

— Скоріше, сіренький! — роздратовано крикнув Марко, вдарив віслюка острогами і сіпнув за гриву.

Виїхавши на пагорб, Марко спинився і оглянувся навколо. Однак він побачив тільки залиті блідим місячним світлом мертві, гладенькі дюни. Звуки згасли. Здавалось, усе живе вимерло. Навіть гієн і стерв'ятників не було в цій безмежно самотній пустелі, жодного деревця, жодної тваринки — самі лише білі кістяки людей і тварин, пісок і голі пагорби.

Марко ще раз з відчаєм озирнувся навкруги. Куди ж йому їхати? Де караван?

Чорні думки насіли на нього. «Де подівся караван? Вони залишили тебе напризволяще, а самі кинулись рятувати власну шкуру. Яке їм діло до того, що твої кістки забіліють серед піщаної пустелі? Батько і дядько Мафіо тільки й турбуються про свої торговельні справи. Матео за щастя матиме, якщо йому вдасться провести здоровою і неушкодженого через пустелю свою маленьку Ашіму. А дівчина? Що б вона сказала, коли б ти знову повернувся?»

«Так, юний пане! Так, юний пане!»

«Геть, чорні думи! Геть!»

— Так, юний пане, — безтямно закричав Марко.

Охоплений відчаєм і гнівом, він витягнув з саков бурдюк і став пити. Чи не все одно, коли він околіє: завтра чи через три дні? Віслюк нашорошив свої великі вуха, і, немов почувши якесь лихо, пронизливо закричав. Марко відірвав од рота бурдюк.

— Твоя правда, сіренький, — пробурмотів він. — Ти розумніший за мене.

Марко дав тварині теж попити і сховав пляшку на самий спід саков. Кілька хвилин він безпорадно стояв на місці. В нього було таке почуття, наче він з ранку топчеться на одному місці. Навколо була та ж сама загрозлива пустеля, залита червоними променями призахідного сонця. Від постійного напруження боліла голова.

— Вперед, сіренький! Ми будемо жити!

Він знову схопився за повід. В животі у нього було порожньо. Хіба можуть вгамувати голод два пшеничних млинці і маленький шматочок в'яленого м'яса?

В голову лізли дивовижні думки: «Ти сумуєш за домівкою, Матео? Он воно що! Викинь на вулицю отого чоловіка з вовчим лицем! Хіба ти не бачиш, як тремтить Ашіма? Чого йому треба від неї? Чи я сумую за домівкою? Ні! Я ж хочу в Китай! Золоті палаци… Я п'ю воду з великого кухля. Холодну воду. В казані вариться м'ясо гірського козла. Пахне чудесно. А які квіти звисають над парканом! Червоні й жовті. Бери, Ашіма, я їх нарвав для тебе. Або віддай їх Матео, якщо вони тобі не потрібні. Ти чуєш музику?»

Так, то починаючи марити, то прокидаючись, Марко їхав пустелею. Постаті Матео й Ашіми, немов живі, з'являлися між дюнами, йшли йому назустріч, розмовляли з ним. Він чув музику, чудесні срібні звуки. Ашіма плакала, і там, де падали на пісок її сльози, утворювались чисті, як кришталь, озера.