Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 110

Татари жорстоко помстилися за злочини асанінців. Великий хан Менке наказав знищити усю їхню секту разом з жінками й дітьми. Врятуватися вдалося лише небагатьом.

Мафіо Поло замовк. Марко задумливо дивився на квітку, що, зігріта весняним сонцем, розправляла свої пелюстки.

— Піду погляну на Джульєту, — сказав капітан Матео. — Не можна довіряти конюхам.

Він встав і пішов садом. Марко бачив, як він відчинив вузеньку хвіртку і зник на подвір'ї.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли говорив про похмурі, фанатичні очі асанінця? — сказав Мафіо Поло.

— Так, тепер розумію. І ви думаєте, що Хасан-бек… — Юнак згадав нічну розмову і додав: — Хаджі-Мухаммед розповів мені біля водограю, що татари знищили дім Хасан-бека, пограбували його майно і вбили сім'ю.

— Можливо, що ми й несправедливі до нього, — сказав Мафіо.

— Але краще бути пильними, — мовив Ніколо.

ЗУСТРІЧ З КАРАУНАСЦЯМИ

Капітан Матео їхав у кінці каравану. На боці в нього висів великий меч. Дорога круто піднімалася вгору. З пальмових гаїв струмувала спека, що збиралася там протягом дня. Небо було схоже на величезний, розжарений сонцем бронзовий дзвін.

— Та скінчиться ж це коли-небудь! — говорив Матео. — Поглянь, Джульєта, коли ми виїдемо на оту гірку, перед нами засяє море. І одразу ж стане прохолодніше.

Він витер з чола піт. Джульєта терпляче слухала його слова. Попереду йшли п'ятнадцять верблюдів. Спокійно трюхикали непоказні віслюки.

— Ти навіть не уявляєш, яка чудова Венеція о цій порі року. З моря повіває свіжий вітерець. Ти бачила коли-небудь місто, що стоїть посеред води? Ні, цього тобі не уявити. Я вже не кажу про палаци й мости.

Матео через силу ворушив пересохлим язиком. І все ж таки він не змовкав, йому немов легше було від розмови.

— Уяви собі, з усіх боків ти оточена водою. І варто занурити в ту воду руку, як по всьому тілу розливається прохолода. Тоді почуваєш себе, як риба, котру ще не віднесли на базар.

Караван здіймав хмари куряви, яка сірим шаром лягала на траву й дерева. Серед пожовклого листя пурхали строкаті папуги. Тетеруки й фазани злітали з-під самих копит Джульєти і шугали в кущі. Капітан Матео попустив повід. Кобила не квапилась, адже попереду ще виднівся караван.

Дорога проходила через гірське селище. Обабіч неї тулились убогі хижки з фінікових пальм, вкриті лапатим листям. З-за низеньких глиняних мурів виглядали густі садки, в яких визрівали волоські горіхи, цитрини, смокви і гранати. На вулиці не видно було жодної душі. В обідню спеку села тут ніби вимирали.

Марко їхав поряд з батьком. Стрункий, жилавий, засмаглий від постійної спеки, він міцно тримався в сідлі, впевнено скеровуючи кожен рух коня. Юнак став добрим верхівцем. Як і джигіти, він не пропускав нагоди, щоб показати свою вправність у верховій їзді. Правда, сьогодні він намагався не робити зайвих рухів. Захищаючись від сонця, Марко обмотав голову вузенькою білою хустиною.

— Де Матео?

Запитання батька вивело Марко з дрімотного стану. Він оглянувся. Дядько Мафіо був сам. Позад нього їхав Хасан-бек. Дорога повужчала — вони наближалися до вершечка гори.