Читать «Царський курйоз» онлайн - страница 9

— Лізь у карету, розмова важлива буде, — сказав пан амбасадор.

Рагузинець гукнув щось караванним провідникам і прямо з пітної спини віслюка перебрався в золочену амбасадорську карету.

— Слухай, Саво, — почав Толстой, коли той захлопнув дверці і карета знову покотилась. — Ти все і всіх знаєш. Скажи, ти про ефіопського хлопчиська, що у великого візира, чув? Це правду кажуть, ніби він шляхетського роду?

Рагузинець насторожився. Лисяча його мордочка — ніс шилом, очиці маленькі — повернулась до посла, наче винюхуючи, чи не можна чимсь поживитись.

— Усе правда, Петре Андрійовичу. Арапченя шляхетського роду. Але що з того?

— Саво, голубчику, — почав благати пан амбасадор, — дістань мені оте арапченя. Що хочеш бери!

— Для чого — що хочеш? — здивувався рагузинець. — На невільничому ринку, у морських корсарів, за пляшку рому хіба таке арапченя візьмеш!

— Мені тих навіть даром не треба! — закричав пан амбасадор. — Ти мені візирового дістань, Савочко!

Рагузинець присунувся до посла і сказав тихо й суворо:

— Про це тут не місце говорити. Накажи мерщій додому їхати.

Коли добралися до подвір’я, пан амбасадор провів рагузинця у віддалену кімнатку, де ніхто не міг перешкодити їхній таємній розмові. Петро Андрійович скинув каптан, залишившись в самому шовковому камзолі, а разом з каптаном неначе скинув з себе і звичайну свою обережність: одверто розповів рагузинцю про свою думку подарувати цареві диковинне арапченя.

Владиславич слухав з великою увагою, міцно закручуючи вороні, рудуваті на кінчику вуса. Висловившись, пан амбасадор запалив люльку і забігав по кімнаті, люто розмахуючи чубуком. Чути було тільки шовковий свист його камзола. Рагузинець усе ще крутив вуса й мовчав. Тоді пан амбасадор зірвав з пальця золотий перстень з темним сапфіром, що вигравав райдужними кольорами павиного пера, і подав його Саві:

— Бери! На завдаток!

Рагузинець узяв, не дивлячись, опустив перстень у кишеню і дістав табакерку. Втягнув у ніздрі понюшку табаки, дав щигля по брудному жабо, збиваючи тютюнові крихти, гмукнув.

— Слухай, Саво, — рішуче зупинився перед рагузинцем великий посол, — якщо добудеш арапченя, сам і повезеш його цареві. А коло царської персони, сам знаєш, є чим поживитися. Вимудруєш собі службовий фортель чи по комерції своїй щось облагодиш. Не мені тебе вчити.

— Добути арапченя — справа нехитра, — раптом ліниво сказав рагузинець, — аби гроші. А я на царське полотно геть витратився.

Пан амбасадор кинувся до італійської скриньки, відімкнув таємне відділення, де перемішалися золоті іспанські карлуси, англійські розеноблі, французькі пістолі, італійські допії, папські скудо, турецькі сулейманіє та московські червінці. Зачерпнув щедрою при-горіцею і брязнув на стіл. Рагузинець усе так само, не дивлячись, хутко змахнув монети в жменю, зсипав у кишеню й попрямував до дверей.

— Спи спокійно, Петре Андрійовичу. Буде зроблено, — недбало кинув він на ходу.

— Стій, стій! — зупинив його пан амбасадор. — Починаючи справу, про кінець думай. Щоб усе було тишком-нишком. Затямив? А коли що — моя хата з краю.