Читать «Царський курйоз» онлайн - страница 10

— Коли що — наша хата з краю! — значливо поправив його рагузинець. — А робитиме Сапонгі.

Пан амбасадор поморщився.

— Не лежить у мене душа до цього негідника. Рідну матір за гріш продасть. Ну гаразд. Тобі з дзвіниці видніше.

Увечері того ж дня пан амбасадор, сказав своєму синові:

— Ну, Ванюшо, запам’ятай мої слова: скоро в Москві щі сьорбати будемо і квасом запивати!

4

Темно-синє небо затягалося бузковим вечірнім серпанком. Останні сонячні промені ще ковзали втомлено по дахах будинків, по легких високих мінаретах білосніжно-мереживної Ахмедіе, по сірому куполу Ай-Софії та верхівках садів сералю, а на дні вузьких вулиць уже розливалась густа південна темрява. Але рагузинець впевнено, не роздивляючись по сторонах, розплутував хитромудрі петлі вузьких провулків. Провулки в’юнилися, спускаючись з кручі Пери у смердючі трущоби Галати. Тут, у низині, було вже зовсім темно.

Зупинився Сава лише на околиці Гадати, навпроти високого й вузького будинку з гратчастими вікнами і навислим над вулицею верхнім поверхом. Всупереч східному звичаю двері цього будинку виходили не у внутрішній двір, а просто на вулицю.

Рагузинець штовхнув двері і ввійшов у низьку кімнату, тьмяно освітлену олійною лампою. Кімната була захаращена різним мотлохом — поношеним одягом, битим посудом та іржавою зброєю. Це була крамниця лахмітника. Сава, спритно й безшумно лавіруючи між купами ганчір’я та величезними котлами для варки плову, добрався до других дверей, таких вузьких і низьких, що в них можна було протиснутись лише боком і пригнувшись. Ці двері Сава відчинив, також не стукаючи.

У другій кімнаті, освітленій щедріше, ніж крамниця, кількома свічками, сидів худий, низенький, лисий чоловічок. Він збовтував, роздивляючись на світло, склянку чорної рідини. Від збовтування рідина скипала густою рожевою піною. Це і був Сапонгі, галатський лахмітник, людина незрозумілої національності: єврей чи італієць, грек чи турок, а отже, — чистокровний левантинець.

Почувши кроки, чоловік швидко сховав за спину склянку, його очі з червоними, гнійними від трахоми повіками злякано округлилися. Притиснені до черепа вуха робили чоловіка схожим на кота, що озлився. Впізнавши рагузинця, лахмітник усміхнувся, оголивши чорні корені гнилих зубів, і привітав його з насмішкуватою шанобливістю:

— Салям алейкум, пане граф!

Не відповідаючи на вітання, Сава підійшов до стола, на якому стояли свічки, і коротко розповів, чому він прийшов.

— Ефенді, графе, ваша мудрість, я не беру на себе цю справу, — рішуче й твердо сказав лахмітник.

— Може, ти ще раз подумаєш, перш ніж відмовишся, — спокійно порадив рагузинець.

— Добре, я думаю ще раз. Ось бачиш? І ще раз відповідаю: ні!

— Чому?

— Ти сам сказав, що цей хлопчисько — султанський заложник.

— Велике діло!

— Це — державний злочин. За це можуть послати «балик гонта» або в петлю.

— Велике діло, — зарядив Сава ніздрю понюшкою табаки. — Хіба не однаково, за що тебе повісять — за крадіжку султанського заложника чи за пожежу в султанському адміралтействі та на військових кораблях.