Читать «Іспанський варіант» онлайн - страница 13

— І в мене півтора.

— Купимо машину. Марксистська формула «гроші — товар» не може не мати сили тут, поки комуністи не перемогли, — усміхнувся Ян.

— Ця формула не зразу зникне, навіть коли комуністи переможуть, — відповів Вольф.

Вольф побачив вивіску: «Похоронне бюро». Крізь жалюзі пробивалося світло, Вольф перейшов через дорогу й розчахнув двері.

Хазяїн похоронного бюро — невеличкий товстун, з яскраво-рожевим, здоровим кольором обличчя, але зовсім лисий — сидів біля телефону:

— Так, так, добре, пане. Катафалк буде у вас сьогодні рано-вранці. Так, пане, я правильно записав вашу адресу. Я знаю цей район, пане.

Він поклав трубку, кинувся назустріч тим, що ввійшли:

— Будь ласка, панове! У вас горе? Я співчуваю, я готовий допомогти вам.

Знову задзвонив телефон, і хазяїн, знявши трубку, сказав:

— Слухаю вас. Так, вельмишановна дама, я записую. Берлінер-штрасе, п'ять. Скільки місць? Ах, у вас загинуло троє! Так, пані. Сьогодні у вас буде катафалк. Прийміть мої співчуття.

Він поклав трубку, розвів руками й сказав:

— Панове, тисячу пробачень. У мене сьогодні дуже багато роботи. Я слухаю вас. — Він розгорнув зошит, щоб записати адресу, куди саме треба послати похоронний катафалк. Але в цю мить задзвонив телефон.

— Слухаю. Так, пане. На жаль, я можу прийняти замовлення тільки на вечір. Одну хвилинку, пане. — Він закрив трубку долонею і, розчинивши ногою двері, що вели у внутрішні кімнати, вигукнув: — Ільзо, тобі доведеться самій вести катафалк.

— У мене розвалюється голова, — відповів жіночий голос. — Я працюю другу добу. Я не можу, любий, моя голова…

— Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, — хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: — Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.

Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.

— Ходімо, — сказав Пальма, — тут нічого не вийде.

— Одну хвилину, — зупинив його Вольф, — підожди.

Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, — на цей раз його просили прислати кінний катафалк.

— Нам потрібні дві машини, — сказав Вольф.

— Коли похорони, пане?

— Хоч зараз.

— На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, — у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…

— Друзів…

— Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра — між третьою й п'ятою опівдні…

— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.

— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…

Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:

— Перевірте документи!

— Слухаю, пане Лерст!

Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув — йому, мабуть, подобалося це — і спитав Вольфа:

— Ви теж іноземець?

— Так.

— Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав: