Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 59

— І що вас від цього утримало?

— У нього був аж надто сумний вигляд. Він сказав, що йому в житті ніколи не щастило, та, коли б я йому допомогла, все могло б змінитися, бо він напав на дуже важливу справу.

— Він не сказав, на яку саме?

— Першого вечора ні.

— Ви залишалися першого вечора з ним?

— Еге ж, принаймні якийсь час. Ми сиділи потемки. Там, у малярні навпроти, трохи не сходяться завіси, і крізь шпарину подеколи можна було бачити чоловіка з пензлем та палітрою в руці.

— Він був одягнутий у біле? А навколо голови щось схоже на тюрбан?

— Саме так. Мені стало смішно, і я сказала, що він схожий на привида.

— Ви бачили, як він малював?

— Одного разу бачила. Того вечора його мольберт стояв якраз навпроти шпарини. Він малював, як навіжений.

— Що значить «малював, як навіжений»?..

— Не знаю. Мені чомусь здалося, що він скажений.

— У малярні ще хтось бував?

— Молода жінка. Вона роздягалася. Точніше, він зривав з неї одяг.

— Висока брюнетка?

— Я знаю пані Йонкер. Це була не вона.

— Пана Йонкера ви теж бачили?

— Тільки не в малярні; Там я бачила одного разу іншого чоловіка. Вже не молодого, геть-геть лисого.

— А що відбулося вчора увечері?

— Я дуже втомилася на роботі й рано лягла спати. Взагалі ви навіть не уявляєте собі, яка в мене важка робота. Особливо перед святом, коли доводиться працювати мало не до ранку.

— Лоньйон сидів у вітальні?

— Так. Ми кінець кінцем чудово з ним порозумілися. Він ніколи не намагався до мене залицятися і ставився дуже лагідно, як батько. Іноді, щоб мені чимось віддячити, він приносив букетик фіалок або плиточку шоколаду.

— О десятій ви вже спали?

— Я вже була в ліжку, але ще не заснула. Читала газету. Він постукав, убіг до моєї спальні й сказав, що є новини. Він був дуже схвильований. Так я дізналася, що художника вивезли з будинку. Мосьє Лоньйон не сподівався, що це станеться так швидко, і не встиг спуститися. «Дарма, я ще трохи почекаю. Можливо, хтось із них повернеться…» І він знову пішов до свого вікна, а я заснула. Розбудили мене постріли. Я виглянула на вулицю — нікого. Тоді я висунулася з вікна і просто на бруківці побачила тіло. Я ще не знала, що робитиму далі, але почала одягатися. Потім прибігла консьєржка і сказала, що сталося.

— А чому ви втекли?

— Бо подумала, що, коли ті гангстери вистежили його, то можуть взятися й за мене. Тоді я ще не знала, куди мені їхати чи бігти. Я про це не думала.

— Ви взяли таксі?

— Ні. Я спустилася пішки до площі Кліші і зайшла до одної нічної кав'ярні. Всі жінки відразу витріщилися на мене й почали розглядати з голови до п'ят. І тут я пригадала один заїзд, куди ми раніше навідувалися з одним приятелем…

— З Жан-Клодом?

— Отже, це він вам?

— Послухайте, мадемуазель! Мені було б цікаво до найменших подробиць почути все, що з вами далі сталося, та, на жаль, зараз я не можу собі цього дозволити. Прошу вас знову пройти до інспекторської і зачекати мене там. Тим часом інспектор Жанв'є запише ваші свідчення.

— Отже Лоньйон не помилявся?

— Ні. Лоньйон досвідчений поліцай, він рідко коли, помиляється. Тільки, як він вам уже сказав, йому не щастить. В останню мить завжди виходить так, що на його праці жиріє хтось інший. А ще гірше — в останню мить, коли він уже має схопити злочинця, його самого напівмертвого відвозять до лікарні. Ну, ходімо!