Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 57

Мегре стало жарко, іг відчинивши вікно, він уже налагодився хильнути скляночку пива, як із коридора долинув незнайомий голос, що говорив французькою, але з виразним американським акцентом. Мегре не розчув окремих слів, але з інтонації було ясно, що промовець чимось украй невдоволений.

Тож, розтягши губи в найприязнішій з усмішок, комісар відчинив двері й з виразом безмежної добродушності сказав:

— Заходьте, будь ласка, містере Голлан. Даруйте, що вас потурбував.

7. ОБРАНЕЦЬ МІРЕЛЛИ

Темне волосся Еда Голлана було коротко підстрижене йоржиком. Попри холодну й мокру погоду, він ходив без пальта, й легкий костюм із тонкої тканини без підставних плечей ще більш видовжував його й так високу статуру.

Він був занепокоєний, але говорив правильною французькою мовою, не підшукуючи слів.

— Цей добродій, — мовив він, показуючи на Люка, — справді потурбував мене за вельми прикрих обставин, і не тільки для мене, але й для дами, якій довелося мене супроводжувати.

Мегре на мигах звелів, щоб Люка вийшов з кабінету.

— Я вам співчуваю, містере Голлан. Та навряд чи слід особливо вболівати за вашу знайому. Повірте мені, ще подібні пригоди становлять невід'ємну частину її професії.

Американець зрозумів натяк.

— Гадаю, що йдеться про мою машину?

— Адже ви власник жовтого «ягуара», чи не так?

— Колишній власник.

— Цебто як?

— Я сьогодні вранці особисто подав заяву комісарові першого відділка, вказавши, що мою машину вкрадено.

— А де ви були минулого вечора, містере Голлан?

— В гостях у мексіканського консула. Він мешкає на Італійському бульварі.

— Ви там і вечеряли?

— Еге ж, у товаристві дванадцяти осіб, які можуть це підтвердити.

— І о десятій вечора ви були ще там?

— Не тільки о десятій вечора, але й о другій годині иочі. Ви можете це легко перевірити.

Побачивши на столі тацю з пляшками пива та бутербродами, він дуже здивувався:

— Хотів би я знати…

— Стривайте. Я теж поспішаю, і, повірте мені, не менш, як ви, але вам доведеться розповісти все по порядку. Отже, вчора ввечері ви залишили свою машину на Італійському бульварі?

— Ні. Ви знаєте краще за мене, що там залишити машину не можна.

— А де вона стояла, коли ви бачили її востаннє?

— На Вандомському майдані. Там відведено спеціальну стоянку для пожильців готелю «Ріц». Звідти до мого приятеля-консула лише кількасот кроків. Я пішов до нього пішки.

— Ви не залишали його квартири?

— Ні.

— Але вам дзвонили по телефону.

Він не сподівався, що це було відомо комісарові.

— Так. Мені зателефонувала одна моя — знайома.

— Знайома, прізвища якої ви, ясна річ, не назвете? Це часом не пані Йонкер?

— Можливо, що й вона. Йонкерів я добре знаю..

— А коли ви повернулися до готелю, то не помітили, що вашої машини на місці немає?

— Як і більшість пожильців, я користуюся виходом з вулиці Камбон.