Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 37

Данкен скористався слушним моментом, щоб підскочити до Геметового тіла й перенести його в ту розколину, де ховались обидві сестри.

— Бідолаха-то зберіг собі скальпа, — мовив Соколине Око, спокійно проводячи рукою по голові Девіда. — Але він показав нам, що часом люди мають надто довгий язик. Це чисте божевілля — виставити на голій скелі перед розлюченими дикунами шість футів м'яса й кісток! То ще диво, що він живий лишився.

— Отже, його не вбито? — спитала Кора хрипуватим голосом, що посвідчував, як удаваний спокій бореться в ній з природним переляком. — Чи ми не можемо якось допомогти нещасному?

— Ні, в цьому нема потреби. Життя його ще пульсує, а трохи переспавши, він прийде до пам'яті, порозумнішає з цієї науки і житиме, аж поки прийде його пора, — відповів Соколине Око, кинувши ще раз погляд на непорушне тіло і водночас із гідною подиву ретельністю заряджаючи свою рушницю. — Занеси його всередину, Анкесе, і поклади на гілля сасафрасу. Що довше він передрімає, то краще для нього. Бо я не певен, чи на цих скелях він зможе знайти собі належне прикриття, бувши такий довготелесий, а співом ірокезів не проймеш.

— Ви гадаєте, що напад повториться? — запитав Гейворд.

— А що, повірити, ніби голодний вовк задовольниться малим кавалком? Ірокези втратили людину, а в них такий звичай, що як тільки зазнали втрат або не застукали ворога зненацька, вони відступають. Але вони знову нападуть, спробують узятися на хитрощі, щоб здобути наші скальпи. Головна наша надія, — вів він далі, підводячи своє сувора обличчя, через яке пробігла хмарина тривоги, — це втриматись на скелі, доки Манро пришле нам загін на допомогу. Дай боже, щоб це було скоро і щоб командував тим загоном чоловік, який знається на індіянських звичаях!

— Чуєте, Коро, яке наше щастя? — мовив Данкен. — Все тепер залежить від турботливості й досвіду вашого батька. Отож ідіть удвох з Еліс до печери — там ви принаймні будете в безпеці від смертоносних ворожих куль та й доглянете, як це личить добросердим натурам, нашого нещасного товариша.

Сестри слідом за ним пройшли до зовнішньої печери, де Девід зітханням уже виявляв перші ознаки притомності. Здавши пораненого на їхню опіку, юнак одразу ж мав і виходити.

— Данкене! — тремтячим голосом озвалася Кора, коли Гейворд був на порозі.