Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 30

Разів два-три йому довелося озватись, щоб привернути увагу тих, кому він робив послуги. Говорив Анкес по-англійському калічено й неправильно, але доволі зрозуміло. Його глибокий горловий голос надавав звукам такої ніжності та мелодійності, що сестри за кожним разом приглядалися йому з захопленим подивом. Перекинувшись так ото кількома реченнями, обидві сторони начеб нав'язали між собою певну приязнь.

Чингачгук тим часом зберігав незворушну поважність. Сидів він ближче до світла, через що часті й неспокійні погляди подорожніх краще могли відрізнити природні риси його обличчя від бойового розмалювання, яке мало нагонити страх. Впадало в очі, що батько й син дуже схожі, попри всю розбіжність у віці та життєвому досвіді. Суворі риси на обличчі старого індіянина мовби злагідніли, і натомість з'явився вираз супокійної тихої розваги. притаманний тубільному воякові, коли обставини не вимагають нагального напруження. Одначе з того, як подеколи зблискував його смаглявий вид, знати було, що досить тільки розворушити його пристрасті, і враз виявиться, що зовсім не безпідставно тіло в нього розписане на пострах ворогові.

На відміну від індіянина, жваві й верткі очі розвідника рідко коли зупинялись на місці. Він у смак собі їв і пив, але пильність і на мить його не покидала. Разів зо двадцять кабаківка або шматок м'яса, піднесений до рота, застигали в повітрі, а він повертав убік голову, наче прислухаючись до далеких підозрілих звуків. Щоразу рух цей відривав подорожніх від роздумів над теперішнім їхнім становищем, нагадуючи, яка біда приневолила їх шукати тут притулку. Але що розвідник до тих частих перерв не додавав ніяких зауважень, хвильовий неспокій подорожан швидко влягався і на часину вони знов забували про небезпеку.

— Покуштуй-но, приятелю, ось цього напою, — видобувши з-під купи листя якесь барильце, звернувся при кінці трапези розвідник до свого сусіди, що віддавав належне його кулінарському мистецтву. — Він змиє твої думки про лоша й оживить кров тобі в жилах. П'ю за нашу приязнь і сподіваюсь, що ми не матимемо серця один на одного за якийсь там шмат конячого м'яса! Як ти прозиваєшся, приятелю?

— Гемет, Девід Гемет, — відповів псалміст, ладнаючись залити своє горе добрячим ковтком запахущого питва, приправленого прянощами.

— Вельми добре ім'я і, смію гадати, від чесних батьків. Я дуже тішуся в іменах, хоча християнські звичаї щодо цього куди поступаються індіянським. Найбільший боягуз, що я будь-коли бачив, ім'я мав Лаєн, а жінка його — Пейшенс, вивела б вас із терплячки швидше, ніж цькований олень стрибка зробить. В індіян же імена — це річ свідома; чим хто прозивається, тим він звичайно і є. Не те щоб, скажімо, Чингачгук, себто Великий Змій, насправді був змієм, великим чи малим, — ні, його ім'я показує, що він знається на всяких викрутах і закрутах людської натури, що він мовчазний і вражає ворога тоді, коли той найменш сподівається. Яке ж твоє ремесло, приятелю?