Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 29

— Таких старих лисів, як ми з Чингачгуком, не часто можна застукати в норі з одним виходом, — сміючись, мовив Соколине Око. — Бачите, яке чудове місце: скеля тут із чорного вапняку, а це, як усі знають, камінь м'який, і він незле править за подушку, коли бракує хмизу та соснового гілля. Так ото водоспад колись лежав за кілька ярдів нижче від нас, і, смію гадати, плесо було тут гладеньке й на око приємне, як мало де на Гудзоні. Але старість не додає приваби, — згодом ці гарні панночки про це ще довідаються. Місцина прикро змінилася! У скелі поробилось повно шпарин, а де камінь крихкіший, течія продовбала глибокі печерини. А потім вода відступила на яких сотню ступнів, — де пробивши скелю, а де промивши, — так що тепер водоспад не має ані якогось вигляду, ані твердої основи.

— А в якій ми частині водоспаду? — зашили Гейворд.

— Ми біля того місця, де провидіння призначило йому бути. Тільки вода показалася надто бунтівна, щоб тут лишатись. Обабіч нас скеля була м'якша, тим-то вода відступила з середини річища, перше вимивши для нас оці дві невеликі нори.

— Тобто ми на острові?

— Атож. Водоспад по обидва боки від нас, а річка вгорі й унизу. Якби це був день, то варто було б труду видертись на вершечок скелі та подивитись, що тут вода нахимерила. Потік тече без ніякого ладу: часом підстрибом, часом спадаючи; там він дає скачка, тут аж вистрілює вгору; в одному місці вода біла, мов сніг, в іншому зелена, мов трава; поблизу нас вона йде в розпорошку глибокими западинами, аж земля стугонить і здригається, а далі дзюрчить і виспівує, наче струмок, витворюючи нурти й жолобини в старому каменю, мовби він не твердіший за втолочену глину, Все річище якесь поплутане. Перше річка тече спокійно, ніби заміряючись сплисти до низу, як їй і належиться, а тоді раптом дає крутий поворот, стаючи лицем до берега, буцім не має охоти покинути пущу й змішатися з солоною водою. Атож, панночко, оця, наче павутинка, тоненька тканина, що облягає вам шию, здасться грубою рибальською мережею проти тих найрозмаїтіших візерунків, що вимальовує річкова течія. Річка мовби вирвалася з рук природи й хоче все на свій лад перейнакшити. А проте, чим же це все кінчається? Коли вода, наче той упертюх, трохи погуляла на волі, рука творця збиває знов річку докупи, і за кільканадцять ярдів нижче вона собі любенько плине до моря, сповняючи свою долю, від початку світу їй призначену.

Слухачі, що їм цей невишуканий опис Глену мав додати духу, впевнивши в безпечності їхньої криївки, схильні були, проте, оцінювати незайману красу цієї місцини інакше, ніж Соколине Око. Та їм було не до розважань над чарами природи: увага слухачів звернена була до такої, хоч не менш важливої, але прозаїчнішої справи, як вечеря.

Їжа, до того ж значно урізноманітнена деякими лагоминами, що Гейворд завбачливо узяв із собою, коли полишали коней, добре підкріпила втомлених подорожан. Анкес за вечерею допомагав жінкам, роблячи різні дрібні послуги з виглядом несміливої чемності, що єдналася з гідністю. Це дуже тішило Гейворда: він-бо добре знав, наскільки таке поводження не в згоді з індіянськими звичаями, які забороняють воякам братися за хатню роботу, а тим паче прислуговувати жінкам. Але що права гостинності священні в індіян, цей невеликий відступ від вояцької гідності Не викликав нічийого зауваження вголос. Пильніший спостережник міг би завважити й те, що послуги юного войовника були не зовсім їм безсторонні. Подаючи Еліс кабаківку з свіжою водою або оленяче м'ясо на тарелі, майстерно вирізаній з твердого глеюватого дерева, він чинив це просто з належною чемністю, а коли прислуговував тим самим її сестрі, його темні очі затримувалися на гарному вимовному обличчі Кори.