Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 24

— То лоша.

— Лоша то вже певне треба вбити, — пробурмотів розвідник, намагаючись ухопити за гриву жваве створіння, що спритно не далося йому до руки, — Анкесе, твою стрілу!

— Стривайте! — скрикнув на весь голос власник засудженої тварини, дарма що всі інші говорили тільки пошепки. — Майте милосердя до лошати Міріям! Такий милий нащадок вірної кобили, він нікому не заподіє шкоди!

— Коли люди змагаються за те єдине життя, що бог дарував їм, — суворо мовив розвідник, — то навіть їхні ближні тоді для них однак що звірина з лісу. Коли ви озветеся ще раз, я залишу вас на поталу макуасам! Анкесе, сягни-но стрілою! І пам'ятай, що в нас нема часу на другий стріл.

Ще не стих його низький і суворий голос, як поранене лоша стало дубка, а потім упало на коліна. Тут до нього підскочив Чингачгук, миттю встромив ножа в горло і похопливим рухом жбурнув у річку ще тріпотливу жертву. Потік швидко поніс лоша геть. Цей видимо безжальний вчинок, хай він і випливав з конечної потреби, пригнітив подорожан, як жахливе застереження перед майбутньою небезпекою. Спокійна й тверда рішучість лицедіїв цієї сцени ще більш посилювала враження. Сестри здригнулися і щільніш пригорнулись одна до одної, а Гейворд інстинктивно поклав руку на пістолет, що перед тим видобув із кобури, і став поміж своїми підопічними та густими сутінками, які непроглядною запоною застували глибину лісу.

Індіяни, не вагаючись ні хвилини, взяли під гнуздечку наполоханих коней і, хоч як ті впиралися, ввели їх у річку.

Не заходячи на глибоке, вони повернули проти течії і скоро зникли за виступом берега.

Тим часом розвідник із схованки під низькорослими кущами, що віттям торкалися води, добув каное, зроблене з кори, і жестом запросив жінок сідати. Ті без вагань скорилися, і лишень раз по раз тривожно поглядали позад себе, до навислого мороку, що тепер стояв, наче темний мур, уподовж берега.

Тільки-но Кора й Еліс посідали, як розвідник скомандував Гейвордовї стати по один бік вутлого суденця, сам став по другий, і вони потягли човна проти води, а похнюплений власник забитого лошати ступав за ними. Так вони мовчки пройшли добрий шмат дороги, — чулося лиш, як вода хлюпотіла круг човна та сплескувала при кожному їхньому, хоч і як обережному кроці. Гейворд не противився, щоб човна спрямовував розвідник, котрий то підступав ближче до берега, то відходив далі, обминаючи глибини та скелі, — шлях-бо цей, либонь, був йому добре знайомий. Вряди-годи він приставав і в непорушній тиші, яку ще більш посилювало глухе, але все чутніше ревіння водоспаду, напружено прислухався, чи не долине звук із сонного лісу. Впевнившись, що все тихо і що навіть його принатурене вухо не вловлює ніяких ознак наближення ворога, він розважливо й поволі рушав далі. Раптом в око Гейвордові впала якась велика чорна пляма в тому місці, де високий берег кидав ще глибшу звичайного тінь на темні й без того води. В непевності, чи йти далі, він показав у той бік своєму супутникові.

— Атож, — спокійнісінько відповів розвідник, — індіяни на свій розум сховали тут коней. Вода не полишає сліду, а в цьому змроку то й сова осліпне.