Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 23

— Анкес має слушність. То був би негідний вчинок — покинути ці безпорадні створіння напризволяще, хоч би й довелося нам через те втратити свою криївку. Коли хочете врятувати ці ніжні квітки від отруйного зуба найгіршого з усіх зміїв, ви, добродію, повинні діяти рішуче й швидко.

— Та хто ж у тому сумнівається! Хіба ж я не звертався…

— Зверніть краще свої молитви до того, хто може дати нам мудрість обійти цих лісових дияволів, — спокійно перепинив його розвідник. — А з обіцянками грошей зачекайте, щоб не вийшло так, що ви не зможете їх сплатити, а я ними скористатися. Оці могікани і я, ми зробимо все можливе, аби вберегти від небезпеки ці квітки — вони такі тендітні, що не в пущі їм жити. І ми зробимо це, не маючи сподівань на винагороду, крім тієї, що господь дарує за праведний вчинок. Але перед тим ви повинні за себе й за своїх друзів пообіцяти дві речі, — інакше-бо, не ставши й вам у пригоді, ми тільки собі завдамо шкоди.

— А що саме?

— По-перше, вестися так тихо, як оцей сонний ліс, що б там не сталося; по-друге, те місце, куди ми вас поведемо, не виказати ані жодній живій душі в світі.

— Я докладу всіх сил, щоб сповнити обидві ці умови.

— Тоді ходім, бо ми гаємо час, такий для нас дорогий, як кров для пораненого оленя.

В навислих вечорових сутінках Гейворд ще спромігся розрізнити нетерплячий жест розвідника, і обоє вони поспішили назад, туди, де була решта товариства. Підійшовши до жінок, що занепокоєно чекали на нього, майор у двох словах передав їм умови нового провідника, наголосивши на тому, щоб вони не виявляли вголос ніякого страху в їх нагальному й небезпечному переході. Хоч ця тривожна звістка не могла не налякати жінок, серйозний і рішучий тон Гейвордів, а також усвідомлення можливої небезпеки, додали їм духу настільки, що вони почулися на силі ще до одного, непередбаченого й незвичайного випробування. За допомогою молодого офіцера вони без зайвих слів спішилися і хутко зійшли до річки, де мисливець, послуговуючись більше жестами, аніж словами, вже зібрав решту подорожан.

— Що його зробити з цими німими створіннями? — пробурмотів розвідник. — Перетяти їм горло й укинути в річку — втрата часу; полишити тут — значить сказати мінгам, що недалеко й власники коней.

— То, може, просто пустить їх у ліс? — зважився докинути Гейворд.

— Ні, краще ошукати тих дияволів. Нехай думають, що їм треба гнатися чвалом, коли хочуть спіймати здобич. Атож, атож, це зведе їх на манівці! Чингач… Тс! Що там ворушиться в кущах?