Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 212

Замислений розвідник застиг поруч, схилившись на свою смертоносну нещадну рушницю. Таменунд, підтримуваний найстаршими ватагами, сидів на підвищенні неподалік, звідки він міг бачити мовчазне й зажурене зібрання свого народу.

В колі індіян видно було якогось військового в чужоземній уніформі; кінь його стояв обік натовпу, оточений гуртом верхівців, судячи з вигляду, готових до далекої подорожі. Відзнаки незнайомця посвідчували, що він посідав відповідальну посаду при особі головнокомандувача військ у Канаді. Прибувши сюди, очевидячки, з мировою місією, він побачив, що запальність індіян випередила його, отже йому нічого тепер не лишалось, як тільки бути німим і смутним свідком наслідків того бою, якому він не спромігся запобігти.

День доходив уже полудня, а проте натовп як застиг зрання у важкій непорушності, так і досі стояв. Лишень часом у ці гнітючі години чулося чиєсь приглушене ридання, та ще, бува, підходив хто до небіжчиків віддати їм просту й зворушливу шану. Тільки індіянська терплячість та витримка здольні так вишколити людину, щоб вона могла завмерти непорушно, наче камінь.

Нарешті делаварський мудрець простяг руку і встав, спершись товаришам на плечі. Стояв він похитуючись і весь був такий слабосилий, немов ціла друга, вічність лягла йому на плечі від учорашнього дня, коли він востаннє промовляв до свого народу.

— Люди ленапів! — сказав він глухим і пророчим голосом. — Лице Маніто сховалося за хмару, око його відвернулось від вас, вухо його затулене і язик не відповідає вам. Ви його не бачите, але воля його перед вами. Розкрийте серця, і нехай душі ваші не знають брехні. Люди ленапів, лице Маніто сховалося за хмару!

На ці прості й жахливі слова така разюча тиша запала в натовпі індіян, наче вони чули голос самого Великого Духа. Навіть мертвий Анкес здавався живим супроти покірної юрми навколо. Але перегодом, як спало перше враження від Таменундової мови, тихі голоси почали пісню на честь померлих. Співали жінки, надзвичайно лагідно й жалобно. Пісня не мала послідовного змісту — коли одна співачка кінчала, інша підхоплювала похвальний спів чи то голосіння, виливаючи в словах свої почуття, як підказувало їй серце та хвилина. Подеколи спалахи загального жалю перебивали співачок, і тоді дівчата побіля Кориного ложа, мовби в нетямі від горя, скидали з її тіла квіти й зілля. Потім, коли трохи влягалися бурхливі почуття, вони з ніжністю й скорботою засипали знов Кору цим зелом, що символізувало чистоту і цноту. Спів жіночий, незважаючи на часті перебої, все-таки містив у. собі низку більш-менш зв'язаних між собою думок.

Дівчина, обрана з огляду на своє походження та вдачу, почала із скромних натяків на чесноти покійного вояка. Оздоблюючи свою мову тією східною образністю, яку індіяни запевне принесли аж з самого краю другого континенту і яка лучить найдавнішу історію обидвох півкуль, вона назвала Анкеса «пантерою свого племені». Мокасини його, мовляв, не лишали сліду на росі, стрибки були такі, як V молодого оленя, очі — яскравіші, ніж зорі темної ночі, а голос у бою лунав дужо, як грім Маніто. Вона нагадала йому про матір, його, якій судилось велике щастя — мати такого сина. Вона просила його переказати матері, коли вони зустрінуться в світі духів, що делаварські дівчата проливали гіркі сльози над могилою її дитяти, а її саму називали благословенною.