Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 201

Девід, онімівши з дива, розглянувсь навколо на суворі й дикі постаті ватагів; одначе, побачивши знайомі обличчя, він скоро заспокоївся, принаймні настільки, що зміг дати порозумілу відповідь.

— Поган чимало вибралося з табору, — сказав він, — і боюся, що з лихими намірами. Оце годину тому вони в своїх оселях зняли таке виття, такі непобожні веселощі зчинили, що я мусив аж тікати до делаварів, шукаючи супокою.

_ Не дуже б твої вуха виграли на такій заміні, якби ти був моторніший у ногах, — ані змигнувши, відказав розвідник. — Але то вже хай собі. А де ж гурони тепер?

— Вони залягли в лісі, звідси й до свого селища. І там їх така сила, що розважливіше було б вам відступити.

Анкес кинув погляд на дерева, за якими крилися його вояки, й спитав:

— А Магуа?

— Серед них. Він привів панночку, що була в делаварів, і лишив її в печері, а сам, мов скажений вовк, став на чолі своїх дикунів. Хто його зна, через що він так розлютувався.

— Кажете, він лишив її в печері? — перепитав його Гейворд. — Добре, що ми знаємо, де та печера. Чи не можна б зараз же спробувати її визволити?

Анкес повагом глянув на розвідника:

— Що скаже Соколине Око? — запитав він.

— Дай мені моїх двадцять рушниць, і я піду праворуч уздовж потоку. За бобриними хижками ми з'єднаємося з сагамором і полковником. Звідти я дам вам знати бойовим покликом; при такому вітрі легко буде чути за милю. Тоді, Анкесе, кидайтеся на них спереду. А коли вони підійдуть до нас на постріл, ми завдамо їм такого чосу, що лінія їхня увігнеться, мов ясеневий лук, — слово честі старого пограничанина! Потому захопимо селище, заберем дівчину з печери і можемо вже кінчати з самим племенем — або прямим ударом, як то звичай білих, або хитрістю та викрутами, як в індіян заведено. Може, майоре, в цьому плані не багато вченості, але з мужністю й терпінням його дасться здійснити.

— Ні, план чудовий! — скрикнув Данкен, побачивши, що найперша мета розвідника визволити Кору. — Таки чудовий! Берімся за нього одразу ж.

По короткій раді, — на якій план удокладнено, з'ясовано, що кожен загін має робити, і погоджено різні гасла, — ватаги розійшлися по своїх місцях.

РОЗДІЛ XXXII

І не раніш він тепер одведе цю біду від данаїв,

Як ви до батька повернете дівчину з поглядом ясним, –

Дурно, без викупу й потім приставите жертву святую…

Гомер, «Іліада»

Поки Анкес порядкував свої сили, навкруги було тихо й безлюдно — звісно, якщо не лічити ватагів на раді, — немовби ліс оце допіру вийшов з рук творця. Проміж тінистих дерев вільно було дивитись на всі боки, але марно шукав би погляд чогось такого, що порушувало б німотний і дрімливий круговид. Подеколи пурхала пташина межи гіллям буків або часом білка впускала горішок, і ці звуки приковували на хвильку людську увагу. А як вони змовкали, чувся знов тільки шемріт вітерця над головами в коронах дерев цього неозорого лісу, лишень де-не-де умережаного річками та озерами. Така глибока й непорушна тиша залягла в цій дикій пущі поміж селищами делаварів і гуронів, що здавалося, наче ніколи й нога людська тут не ступала. Та Соколине Око, що командував одним із загонів, занадто добре знав гуронську вдачу, щоб звірятися на цю зрадливу тишу.