Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 191

В ці суворі хвилини один тільки Анкес залишався все так само незворушний. Він спокійно дивився на приготування, а коли кати підійшли його взяти, зустрів їх, гордовито піднісши чоло. Один з індіян, чи не запекліший за інших, шарпнув мисливську куртку, що була на Анкесові, і враз зірвав її з тіла. Тоді, аж виючи з радості, він підскочив до безоборонної жертви тягти її до стовпа. Але, розшалілий по саме нікуди, дикун раптом зупинився, наче його повстримала якась надприродна сила. Очі делаварові вирячилися вражено, рот широко розтулився, і весь він закам'янів з дива. Повільно й розмірено підніс він руку і показав пальцем на бранцеві груди, його товариші з'юрмилися, здивовані, навкруг, і погляд кожного також прикувало зображення маленької черепахи, чудово витатуйованої блакитною фарбою на грудях у полонянина.

Якусь хвилю Анкес тішився своїм тріумфом, усміхнено спостерігаючи цю сцену. А потім, по-королівському величний, він владним і гордовитим помахом руки відсторонив юрму, вийшов наперед і заговорив гучним голосом, що покрив гул людського подиву:

— Люди ленні-ленапів! Мій рід підтримує всю землю! Ваше недолуге плем'я стоїть на моєму панцирі. Хіба ж вогонь делаварський може спалити дитину моїх батьків? — додав він, високодумно вказуючи на просту емблему в себе на грудях. — Кров такої породи заб'є ваше полум'я. Мій рід — це пращур народів!

— Хто ти? — запитав Таменунд, зводячись на рівні ноги не так від значення бранцевих слів, як від тону його голосу.

— Анкес, син Чингачгука, — відповів бранець, одвертаючись від юрби й шанобливо схиляючи голову перед патріархом. — Син великої Черепахи.

— Остання година Таменундова близько! — вигукнув старий. — Ніч, нарешті, минула, її заступає день. Я дякую Маніто, що прийшов той, хто посяде моє місце біля радного вогнища. Анкес, дитя Анкесове, — знайшовся! Нехай умирущий орел гляне на вранішнє сонце.

Юнак легко й гордо ступив на підвищення, звідки його стало видно всьому зачудованому натовпові. Таменунд зупинив його на відстані простягненої руки і довго вдивлявся в кожну рисочку на прегарному обличчі Анкеса, як людина, що згадує минулі щасливі дні.

— Чи Таменунд ізнов хлопчина? — скрикнув урешті вражений пророк. — Може, це я снив так багато зим і вві сні бачив, що народ мій розпорошено, мов летючий пісок, а англійців більше, ніж листя на дереві? Стріла Таменундова вже не сполохала б оленя, рука його висохла, мов гілка мертвого дуба, слимак за нього прудкіший — а проте ось же Анкес стоїть перед ним, як і тоді, коли вони разом виряджались на бій з блідолицими! Анкес — пантера свого племені, найстарший син Ленапа, наймудріший сагамор могікан! Скажіть мені, делавари, невже Таменунд проспав сотню зим?