Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 190

— Якою мовою полонянин розмовляє з Маніто? — запитав Анкеса мудрець, не розплющуючи очей.

— Як і його батьки — мовою делаварів, — одказав юнак.

Ця несподівана заява породила в натовпі глухий пронизливий гомін, щось наче рик лев'ячий, коли звіра роздратовано, — зловісна прикмета близького гніву. Не менше враження справили Анкесові слова й на мудреця, хоч і по-інакшому це виявилося. Рукою Таменунд прикрив очі, немовби затуляючи від себе таке ганебне видовище, і низьким горловим голосом повторив:

— «Делаварів»! Я дожив до того, що побачив, як племена ленапів відігнано від їхніх радних вогнищ і розпорошено, мов оленячі стада, серед ірокезьких гір! Я бачив, як сокири чужинців вирубували в долинах ліси, що їх вітер не займив. Я бачив у людських вігвамах звірів, що живуть у горах, і птахів, що літають над деревами. Але ніколи я ще не бачив такого підлого делавара, що до табору свого народу скрадався б нишком, наче змія отруйна.

— Брехливі сороки розтулили дзьоби, і Таменунд почув їхній спів, — відказав Анкес найлагіднішим тоном свого мелодійного голосу.

Мудрець здригнувся й нахилив набік голову, наче дослухаючись до швидкоплинної мелодії звуків.

— Чи Таменунд марить? — вигукнув він. — Чий то голос бринить йому у вусі? Невже зими відступили назад? І літо повернулось до ленапів?

Врочиста й шаноблива мовчанка залягла по цих раптових відрубних запитаннях делаварського пророка.

Ціле плем'я щиро вірило, що ця непорозуміла мова — вияв таємничого його спілкування з Великим Духом, і всі, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Збігла добра хвилина, а мудрець сидів усе так само непорушно. Збагнувши, що він просто забув про бранця перед ним, один старший вояк наважився йому це нагадати.

— Делавар дрижить, боячись почути голос Таменунда, — сказав він. — Це пес, що дзявкає, коли англійці нацькують його на слід.

— А ви — собаки, що скавулять, коли французи кинуть їм недогризки! — відказав Анкес, суворо озираючись.

Зо двадцять ножів зблиснуло в повітрі, і стільки ж вояків схопилося на ноги, почувши цю гостру і, либонь, таки слушну відповідь, але помах руки одного з ватагів стримав порив і встановив сякий-такий спокій. Зробити це було б важче, якби не ворухнувся Таменунд, виявляючи намір знов заговорити.

— Делаваре, — сказав мудрець, — ти не вартий цього імені. Народ мій багато зим не бачив яскравого сонця, а вояк, що покинув своє плем'я, коли воно хмарами окрите, — зрадник подвійно. Закон Маніто справедливий. Так є і так мусить бути, допоки річки течуть і гори стоять, допоки дерева зелом покриваються і в'януть. Він ваш, діти мої. Вчиніть з ним по справедливості.

Ані ворухнувся хто, ані подихнув голосніше звичайного, доки не прорік свого присуду Таменунд. А коли його уста зімкнулися, всі, наче в одну душу, зняли неймовірний галас — прозвісник безжалісної помсти. Серед цього невтишного дикого вереску один, ватаг голосним криком ознаймив, що бранця піддано буде жорстокій тортурі вогнем. Людське коло розпалося, і вигуки захоплення змішалися з гомоном готувань. Гейворд нестямно поривався з рук індіян; Соколине Око, незвично стривожений, заклопотано розглядався довкола; Кора знов припала до ніг патріархові, благаючи милосердя.