Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 184

— То поціль краще, — сказав знов юний делавар обік нього.

— Поцілити? Куди, дурню? — вигукнув Соколине Око, все ще сердито вимахуючи рушницею над головою, хоч і не дивлячись уже на Магуа..

— Якщо білий чоловік — той вояк, за якого він себе видає, нехай він влучить ще краще, — сказав старий ватаг.

Розвідник засміявся голосно — аж Гейворд здригнувся на цей неприродний, як йому здалося, звук, — тоді недбалим рухом перекинув рушницю до витягненої вперед лівої руки, і тут, наче від самого струсу, стався постріл. Поцілений горщик розлетівся на скалки, і майже в ту саму мить почувся брязкіт рушниці, що її розвідник зневажливо пошпурив на землю.

Загальний захват був найпершим наслідком цієї незвичайної сцени. Потому через натовп прокотився шепіт, дедалі голосніший, що виявляв виразно суперечливі думки глядачів. Дехто не криючись захоплювався безприкладною спритністю стрільця, але інші, і таких було далеко більше, вважали цей вдалий постріл просто випадковим. Гейворд не забарився підтримати тих, чия думка була йому наруч.

— Це випадковість! — вигукнув він. — Не можна влучити, не цілячись!

— Випадковість! — підхопив запальний лісовик, вперто напосівшись будь-що довести, хто він. Марно давав йому знаки Гейворд, аби він відступився. — Он той брехливий гурон, він теж гадає, що це випадковість? Дайте і йому рушницю та поставте нас лице в лице, без ніякого сховку чи прикриття, і нехай господь бог та наші власні очі розв'яжуть нашу суперечку. До вас я нічого не маю, майоре, — ми люди одної крові й служимо одному владареві.

— Що гурон брехун, це ясно, — спокійно відказав Гейворд. — Ви ж самі чули, як він назвав вас Довгим Карабіном.

Годі й сказати, на який одчайдушний крок пішов би далі Соколине Око, щоб відстояти своє наймення, якби старий делавар знов не озвався.

— Сокіл, що спав із хмар, може будь-коли знятися вгору, — сказав він. — Дайте їм рушниці.

Цього разу розвідник пожадливо схопив зброю і Магуа, що не пропускав жодного його поруху, міг уже далі не боятись.

— Ну то доведім перед лицем делаварів, хто з нас вправніший стрілець, — скрикнув розвідник, стукаючи по прикладу своїм пальцем, що спричинив так багато смертоносних пострілів. — Бачте, майоре, он там на дереві висить кабаківка? Коли ви й справді стрілець, придатний до пограниччя, то розбийте її лишень у друзки.

Данкен побачив ціль і наготувався до нової випроби. Кабаківка та була собі звичайна індіянська посудина, що на ремені з оленячої шкури звисала із сучка невеликої сосни за добрих сто ярдів од них. Дивна річ — людська амбітність: добре знав молодий офіцер, що оцінка його вмілості в очах цих диких суддів нічого не варта, а отже затявся перемогти. Ми вже бачили, що стрілець із нього був направду неабиякий, а тут він вирішив і зовсім перевершити самого себе. Коли б навіть життя його залежало від цього пострілу, він не міг би ціляти старанніш і пильніш. Нарешті він випалив, і троє-четверо індіянських хлопців, кинувшись до дерева, голосно доповіли, що куля влучила в стовбур попри саму гарбузину. Вояки радісно загомоніли й запитливо звернули очі до його суперника.